Позакласна робота

“Дві долі – один шлях”

МІЖГУРТКОВЕ УРОЧИСТЕ ЗАСІДАННЯ З НАГОДИ 150 РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДОСЛІДНИКА СТАРОВИНИ І КРАЄЗНАВЦЯ ПОДІЛЛЯ ЮХИМА (ЄВФИМІЯ) СІЦІНСЬКОГО

Керівник гуртка:  Шановні гості, любі гуртківці, сьогодні ми зібрались з вами на позачергове спільне засідання літературно-краєзнавчого  та історико-краєзнавчого гуртків дитячо-юнацького туристсько-краєзнавчого об’єднання “Світовид”  та клубу “Пошук”.

Сьогодні ми з вами доторкнемось до долі двох людей, закоханих в історію, закоханих у свій рідний край. Ці дві долі розділені століттями. Зрозуміло, що і умови життя у  цих людей були  різними. Але одержима любов до науки та бажання дослідити історичну спадщину свого народу  була єдина. Саме тому наше заняття отримало назву  “Дві долі – один шлях”.

На цьому занятті ми матимемо нагоду ознайомитись з життям та науковою спадщиною Юхима Йосиповича Сіцінського та,  за можливістю,  спробуємо визначити його вплив на подальший розвиток краєзнавства на Поділлі. Окрім того, ми будемо присутні на першій презентації книги  “Еволюція фортифікації на Правобережжі під впливом змін у тактиці облоги (XVI-XVII ст..)” випускника гімназії, одного з найбільш активних гуртківців краєзнавчого об’єднання “Світовид” -  Глушка Олексія, - науковий шлях якого розпочався саме з доробку Сіцінського.

У нашій краєзнавчій вітальні сьогодні присутні Ковальчук Тетяна Дмитрівна – провідний бібліотекар відділу краєзнавства Хмельницької обласної бібліотеки для юнацтва (ХОБЮ), представники ХМЦТЕКУМ _________ та ОЦТКУМ Кірєтова Інна Олексіївна, педагоги гімназії.

До слова запрошую Ковальчук Тетяну Дмитрівну (ХОБЮ), яку ви добре знаєте та творчо співпрацюєте.

КТД: Друзі, сьогодні ми вшановуємо пам'ять Ю.Й.Сіцінського. Але, зважаючи на те, що підготовка до цього заняття була тривалою, ви, як справжні науковці-дослідники, вивчали спадщину Юхима Йосиповича в нашому краєзнавчому відділі ХОБЮ кожен за своїм напрямком. Результатами цих досліджень ви обміняєтесь сьогодні на цьому засіданні.

Отже, хто ж такий Юхим Сіцінський? Чому виникла плутанина з його іменем та прізвищем? На ці питання ви зможете дати відповідь протягом наступної години.

Керівник гуртка: Засідання ми проведемо в трохи нетрадиційній формі, оскільки, аби насправді “зануритись” в епоху, відчути і зрозуміти час, коли жив цей подільський краєзнавець, ми використаємо уривки з автобіографії Юхима Йосиповича. Представлятиме подільського краєзнавця ____________________. Отже слово йому.

С:   “Народився я у 1859 році у селі Мазниках в родині сільського священика, учився в Кам’янецькому духовному училищі, потім у  Кам’янець-Подільській духовній семінарії, на кінець у Київській духовній академії, яку закінчив у 1885 році. По закінчені академії був три роки вчителем  Бахмутського духовного училища. У 1889 р. переїхав у Кам’янець й прийняв сан священика. ”  (з автобіографії, 1929 рік).

Керівник гуртка:   Для багатьох є незрозумілим подвійна дата народження Сіцінського. За одними історичними відомостями він народився 28 жовтня 1859 року, за іншими 10 грудня.

С:       В метриці записано, що я родився 10 грудня, але здається родився раніше на місяць, або на два, але забули в свій час записати у метриці. Так сказав мені старий дяк  Мазницький  - дяк Орловський. Він же вказав нові мої іменини: 15 жовтня (за новим стилем 28 жовтня) – день пам’яті преподобного Єфимія Нового. Я був четвертою по-порядку народження дитиною моїх батьків. Старшими були: брат Володимир,  сестри Стефанида,  Єлизавета, Олександра, Юлія, Глафіра та Єлизавета.

Керівник гуртка: У багатьох із вас виникло питання щодо імені та прізвища нашого земляка. Спробував з’ясувати це ____________.

Дослідники кінця ХІХ – початку ХХІ ст.. у своїх працях про життєві та творчі шляхи знаного історика України Є.Сіцінського не висвітлювалось питання про трактування та написання його імені та прізвища у відповідності з нормами правопису та канонами християнства. Ім’янаречення – це давній звичай, пов’язаний з вибором імені для новонародженого, який відбивав певні норми моралі та звичаєвого права. Священик надавав ім’я святого, якого відзначали найближчим часом і воно мало сприяти щастю та благополуччю дитини. Тому, керуючись цим звичаєм, йому при хрещені дали ім’я Преподобного Євфимія Нового та Преподобного Святителя Євфимія, яких всією православною церквою за церковним календарем щороку святкують 15 жовтня.

Священиком в Мазниках був Федір Січинський з Дунаєвець…і своє прізвище писав спочатку: “Сычинскій”, а в 1803 році  “Съцинскій”. При написанні його імені й прізвища необхідно врахувати те, як він особисто їх писав і поянював написання, як тлумачив це син Володимир, як зверталися і писали його ім’я і прізвище друзі, близькі, відомі вчені.  Так, Євфимій у написаній ним 25 вересня 1929 році заяві слідчому ДПУ, пояснював, що “Съцинській, а потім по-новому  правопису стали писати по-різному: Сецинский, Сіцінський, Сицинський. Я ж писав своє прізвище так: Сіцінський.”

Щодо імені: Євфимій, Єфтимій, Юхим, Єфим – то всі ці вищезгадані імена є похідними від церковнослав’янського імені – Євфтимій.

 

Керівник гуртка: Отже, з ім’ям та прізвищем нашого земляка усе з’ясовано, і тому  продовжимо дослідження життєвого шляху Сіцінського.

С:        Тепер я хочу розповісти про обставини життя мого, коли я ріс і  весь час був у дома, не в школах. Виріс я в селі глухім,  затертім серед лісів Лятичевського повіту, в селі далекім  від великих міст та містечок, хоч селяни вважали своє село найкращим, найповажнішим серед інших сіл, бо тут в селі Мазники була волость,  і тут жили волостні старшини. Мазники містилися, як і тепер, між містечками Зіньковим, Деражньою та Мехалполем. Мазники – розташовано в горбистій місцевості, при незначній річці Вовк, що впадає в Ров. Місцевість здорова…Лесів та садів багато….Нині існуюча церква - дерев’яна, трьох купольна. Побудована церква зусиллями прихожан 1762 році і освячена на честь Іоана Предтечі 1770 році. При цьому храмі в 1898 році більше століття священство вели із роду Сецинських  -  Федір, Семен і Йосип.          

 Гуртківець:  Батько Євфимія, займаючи місце парафіяльного священика постійно займався господарством, бо доходи з парафії були незначні, а треба було удержувати сім’ю і платити за дітей, що вчилися в школах, бо одночасно вчилися 2-3 дітей.

За безтурботним, радісним дитинством приходять шкільні роки. Перші уроки Єфимія проходять Мазниківській сільській церковнопарафіяльній школі. Вже з семи літ виховувався малий Євфимій під наглядом домашніх учителів, й одним з них був двоюрідний брат Степана Руданського – Олександр Андрійович.

Руданський О.А., що готував малого Єфимія до вступу у 1870 році в духовне училище, був етнографом, мав нагороди від імператорського географічного товариства, і , безперечно, прищепив юнакові любов до історичної науки, та й у малого Єфимія була природна здібність до історії, фольклору, етнографії.

С:  Я, бувало, малим любив сидіти ввечері в пекарні при тих вечірніх заняттях: тут, бувало, як яка словоохоча баба розказує всякі перекази, билі-небилиці, а то й казку розкаже чоловік, або старий дяк, і підуть балачки про давнину,  про Кармалюка, що перебував в тих странах десь коло Деражні та інших сусідніх селах. Пізніше, коли я був у семінарії, записував пісні від дівчат, провіряючи текст пісні й при співах. Ті пісні у мене й досі зберігаються в папці, проте вони не видрукувані й понині.

Гуртківець:  Ці рукописи краєзнавця зберігаються в Хмельницькому обласному краєзнавчому музеї.

В 1870 році Євфимій разом з батьком  вирушає до Кам’янця-Подільського, щоб вступити і продовжити навчання у духовному училищі при Іоанно-Предтеченській церкві. А тодішні духовні училища  - це  4-класові школи в царській  Росії, без навчання нових мов, що призначені для дітей духовенства. Склавши вступний іспит, Євфимій став учнем – “бурсаком”  Кам’янецького духовного училища.

С:       Поступив я в училище з трудом, мене не хотіли приймати, бо вступний іспит видержав погано, бо …. я перелякався, за сльозами, світа божого не бачив, але якось мене прийняли…до літніх канікул я успів добратися до вищих місць в розпорядному спискові, а саме був зачислений другим учнем по успіхах в науках і одержав у нагороду книжку якусь, здається слов’янську граматику. Й з того часу я все йшов в розрядних списках першим і першим перейшов в семінарію по екзамену.  Я переміг науки всі, тільки по пенію не міг стати першим  Не міг я  також добитися щоб добре бігко читати в церкві….був такий випадок в моїм шкільнім  життю….читали в церкві училищній ученики по назначенню. Колись і мені назначили читати…я довго готувався до того читання, а як прийшла пора, то я так перелякався, що не міг прочитати….

Гуртківець:  Після закінчення навчання в духовному училищі Є.Сіцінський вступає в і продовжує вчитися далі у Подільській духовній семінарії, де він навчається з 1875 по 1881 рік. Уже під час навчання в семінарії під впливом М.В.Симашкевича, який прищепив Єфимію Йосиповичу любов до історії й етнографії, у нього зародився намір перейти з церковної стезі у світську науку.  Майбутній свій життєвий і творчий шлях Є.Сіцінський пов’язав з історичною наукою. Перші наукові статті науковця торкаються етнографії Поділля, рідного села Мазники. Це – весільний обряд, записаний у селі, на батьківщині вченого в серпні 1879 року, а також народні пісні й поезії.  Ці рукописи не були опубліковані й досі чекають на свого дослідника.

Є.Й.Сіцінський був всебічно обдарованою людиною, він добре малював, грав на скрипці, захоплювався фотографією. Його світлини ввійшли до десятка альбомів, що на жаль, не збереглися. Частину було опубліковано як ілюстрації до своїх праць, а частину  фотографій видрукували І.Грабарь, В.Карпович, Г.Павлуцкий у своїх наукових працях про українське мистецтво на церковну архітектуру. Камянець-Подільська художньо-промислова школа видала за його фотографіями невеликий альбом В.Шавріна про український народний одяг.

С:    Коли я був в семінарії , то маючи пасію до картинок, виписував собі, на свої грошові мізерні лишки  “Живописное обозрение”. З одержанням цього видання треба було ховатися від семінарського начальства і я бувало даю кілька копійок семінарському служителю Челишеву, що ходив на пошту і прошу його, щоби він приносив отой журнал потай і нікому не показував. Оце, бувало, коли я піду на літні вакації додому і не хочеться мені зі своїм журналом відриватися на два місяці, посилаю в редакцію почтові марки, скільки полагалось і прошу, щоби журнал висилали в Деражню. Та було багато замороки з отриманням того журналу. Треба, бувало, когось просити, як іде до Деражні, щоб зайшов на вокзал і взяв “почту”….Мазники лежали в глухій місцевості віддалені від пошти… Газет ніяких ніхто не одержував.

Керівник гуртка:   Малюнки Сіцінського, на превеликий жаль, не збереглись.

Під час навчання у Київський духовній академії Євфимій продовжував заняття з малювання і відвідував вечірні курси живопису, маючи великі природні здібності до малювання. У своєму листі до Яворницького він згадував:

С:   тоді я був ще студентом і на свої гроші , що я заробив малюючи образи, поїхав до Одеси на з’їзд…Там я захопився Вашими докладами, яких більшу частину Ви розповідали українською мовою (українську на той час на російських археологічних з’їздах не допускали). З великою приємністю згадую я цей Одеський з’їзд., і Ваші доклади-оповідання.

Керівник гуртка:  В особистому архіві Сіцінського зберігаються незакінчені автобіографічні записи “Життєві жалі ”,  які він почав писати на схилі літ і в яких об’єктивно, з глибоким жалем розповідає, чому йому довелося вступати і вчитися в Київській духовній академії, а не в університеті:

С:     Перший жаль, що трапився мені на дорозі мого навчання, був…. бар’єр перед університетом….1879 р. було видано “височайше”  позволеніє приймати в університет семінаристів тільки по екзамену зрілості…Охота вчитися покинула мене. Я з першого ученика зліз на 10-го ученика по розрядному списку,  потім при переході в 6 клас піднявся трохи, але закінчив семінарію 8-м учеником. Бо я вже не міг вчити богословські науки…

Гуртківець:  Царський указ практично закрив 20-річному Євфимію, студенту 4 курсу Подільської духовної семінарії, шлях до університету. По закінченні семінарії перед Сіцінським постало питання: або йти в парафіяльні священики, або продовжувати навчання в Київській духовній академії. Він обирає навчання в академії на церковно-історичному відділенні.

Закінчивши духовну семінарію у червні 1881 р. найкращим учнем, він мав право вступати до духовної  академії. Для своїх студій в Академії Є.Сіцінський вибрав церковно-історичне відділення. На той час духовна академія була єдиною вищою духовною школою в Україні. В Академії викладали найкращі науковці, що зробили великий внесок у розвиток української науки, а з академії вийшло багато відомих українських церковних, наукових і громадських діячів. В Академії була цінна бібліотека, початок якої  поклав ще Петро Могила. Під час навчання Євфимій Йосипович поглиблював свої знання з історії, археології, етнографії. Брав участь у польових дослідженнях та розкопках. На III курсі церковно-історичного відділення він підготував наукову роботу на здобуття ступеня кандидата богослов’я. Проте Євфимію  не пощастило придбати ступінь кандидата богослов’я, бо він мав незадовільну атестацію на іспиті з церковного права. Ступінь він отримав лише після того як  у вересні 1885 р., з особливого дозволу професорської ради, склав задовільно іспит з церковного права, тоді ж професорська рада постановила,  що його можна призначити лише вчителем духовного училища, а не  семінарії.

Гуртківець:  Ще під час навчання в Академії  Євфимій Йосипович зібрав і записав цікаву добірку лірницьких пісень.  Завдяки цьому рукописові ми маємо сьогодні змогу відчути багатство душі злиденних співців, тому що дослідники народного фольклору мало звертали увагу на пісенну творчість лірників. У рукописі, крім текстів пісень лірників, є виконані його рукою малюнки ліри і подільського лірника Віктора Бегазюка.

Під час навчання у Київській духовній академії Євфимій часто приїздив  до родичів у рідне село Мазники. Багато працював у квітнику, займався столярством. Одного разу виготовив рамки, стіл та стільці для дітей. Був веселим, жартував, при розмові, славився гострим язиком. Був спокійним, ніколи не підвищував голосу, навіть у суперечках. По натурі це була скромна, тиха та  благородна людина. Ще навчаючись в Академії остаточно присвятив себе історії, етнографії та археології Поділля. Разом зі своїм учителем М.І.Яворовським досліджував та провів археологічні розкопки давніх  печер Бакоти, провівши огляд коридорів, гробниць, інших виявлених пам’яток.

Гуртківець:  У 1885 році разом зі своєю дружиною  (Марія Степанівна Тлустовська) поїхав працювати “законоучителем” й учителем російської мови до м. Бахмут Катеринославської губернії (Донецька обл.).  у духовне училище. Під час проживання в Бахмуті Євфимій удосконалював свою майстерність художника, вивчав латинську, старослов’янську, чеську та польську мови. Степова місцевість з її шахтами та мішаною людністю - хліборобською українською і шахтарською московською не подобалися Сіцінському, його тягло на Поділля.  Працюючи та навчаючи дітей, Єфимія Йосиповича не лишає думка про повернення до Кам’янця, аби вивчати,  досліджувати та зберігати для майбутніх поколінь історію, культурну та історичну спадщину Поділля.

Гуртківець:  У 1889 році Євфимій Йосипович разом з дружиною і малолітнім сином повертається до Кам’янця-Подільського, -  для здійснення своїх вимріяних планів – наукової й громадської  діяльності. 17 вересня 1889 року його рукополежено священиком до кафедрального Олександро-Невського Собору.  Потім перейшов на посаду законовчителя середньої школи, де його застала революція. Одночасно він стає радником єпископа та ключником Собору. Єпархіальна служба та закононавчання давали отцю Євфимію час і можливість віддавати свої  сили літературній та науковій праці, дослідженням історії та чисельних пам’яток старовини Поділля. Молодому вченому сан священика відкрив широкий  доступ до церковних видань та церковно-громадських організацій Поділля, дав змогу зв’язатися з прогресивними представниками духівництва єпархії і викликати у них інтерес до збирання матеріалів з історії краю, пам’яток старовини, предметів народної культури та творчості.

С:  Історична доля Поділля не сприяла збереженню  пам’яток старовини. В церквах і монастирях рідко можна знайти старожитність, ікону, рукопис чи  документ, давніші XVIII ст., якщо і трапляється щось давнє, то це принесено сюди пізніше.

Керівник гуртка:  Усім серцем переймаючись за долю історичної спадщини краю, Сіцінський з головою поринає в історичні дослідження, намагаючись описати та зафіксувати те, що залишилось на той час.

Керівник гуртка: Після переходу на церковну службу Є.Й.Сіцінський стає одним із найактивніших  співробітників в діяльності Подільського єпархіального історійко-статистичного  Комітету. У членів комітету визріла думка про необхідність створення спеціального сховища – музею для збереження та наукового використання зібраних стародруків, археологічних та етнографічних пам’яток. Пізніше у Сіцінського та його вчителя М.Яворовського народилась думка заснувати у Кам’янці музей, адже щодня щезали тисячі старовинних пам’яток культури, вивозились до Києва, Варшави,  Львова, Кракова. А деякі взагалі зникли безслідно. Ідея створення музею була не нова, проте на той час доволі смілива, адже не мали таких установ навіть більшість губернських міст України. 4 листопада 1891 року відкрито єпархіальну бібліотеку. Завідувачем “давньосховища” і бібліотеки призначено Є.Сіцінського, ним він зоставався аж до часів революції. Комітет затвердив правила Давньосховища, проголосивши створення музею. Так було покладено початок музейної справи, розпочав роботу перший історичний музей краю, цінні колекції якого з українського мистецтва, археології, етнографії, збірки рукописів з’явилися завдяки великій енергії і відданості справі краєзнавця Є.Й.Сіцінського.

Давньосховище і бібліотека зростали та збільшувалися. Незважаючи на обмеженість коштів, музей і бібліотека мали дуже поважний вигляд. Згодом у музеї утворилися колекції місцевої старовини, а в бібліотеці зібрано немалу збірку стародруків і цікавий архів цінних документів ХУ1-ХУШ ст.. Постійна праця над дослідженням подільської старовини зробила Сіцінського видатним знавцем місцевої історії та археології. З ним підтримували наукові зв’язки видатні вчені того часу.

Керівник гуртка: Про творчу співпрацю з одним із них, а саме з видатним істориком, громадським діячем, першим президентом України Михайлом Сергієвичем Грушевським розповість _________________

У Центральному Державному Історичному архіві України (Київ), в особистому фонді Михайла Грушевського зберігаються чотири справи переписки Юхима Сіцінського з академіком, в яких знаходяться 78 листів (далеко не всі), що датуються 5 листопада 1891 - 17 жовтня 1912 і 1927 роками.

До початку 90-х років  ХХ ст. дослідники життя і творчості академіка Михайла Грушевського і подільського історика Юхима Сіцінського, не маючи переконливих документальних свідчень, тільки здогадувались про спільність долі, товаришування й наукові зв'язки між собою цих двох колоритних постатей, але й близько не могли уявити всю глибину їх взаємин.

 До Камянець-Подільського М.Грушевський вперше прибув прибув влітку 1891 року в якості професорського стипендіата разом зі своїм учителем-наставником Володимиром Антоновичем. М.Грушевський допоміг Є.Сіцінському комплектувати фонд Кам’янецького музею, став систематично надсилати сюди примірники своїх праць, які були опубліковані пізніше. На початку 1890-х років через дійсних членів єпархіального історико-статистичного комітету, переважно місцевих священиків сіл Радівці, Явтухи, Галузинці, Васютинці, Коростовці, Липовці та інших Летичівського повіту, де компактно мешкало польське населення, організував збір документальних матеріалів про життя польської шляхти на території колишнього Барського староства. Коли ж М.Грушевський очолив у Львові Наукове Товариство імені Шевченка, то одразу залучив у його дійсні члени Є.Сіцінського. За сприянням голови товариства останній почав регулярно публікувати з 1896 року на сторінках “Записок НТШ” десятки статей, розвідок, рецензій, оглядів, присвячених переважно історії та культурі Поділля, Волині  й Київщини.

У зв’язку зі складними політичними подіями у Києві в лютому 1919 році М.Грушевський прибув до міста над Смотричем, де в той час зібралися навколо створеного у Кам’янці державного українського університету кращі представники наукової інтелігенції України. Грушевський виступав у місті з лекціями в гімназії, на жіночих курсах, в гуртках “Просвіти”, зустрічався з студентами університету, поринув у громадську діяльність, працював над створенням підручника з історії України для потреб національної освіти. Він часто бував у домі Є.Сіцінського, разом обговорювали творчі плани, рукописи праць, здійснювали наукові екскурсії по околицях Кам’янця. За поданням Є.Сіцінського Подільське церковне історико-археологічне товариство обрало Грушевського своїм почесним членом за заслуги в дослідженні історії та культури України й, зокрема Поділля.

В свою чергу Сіцінський неодноразово звертався до Грушевського за порадами, по допомогу в розшуку потрібної літератури й джерел для написання книг з історії Поділля. Так, у листі від 17 квітня 1892 р. Сіцінський писав: "Дозвольте, перш за все, подякувати Вам за прислану брошуру про Барську шляхту, а за сим звернутися до Вас з уклінним проханням... знайти брошуру "Списки актових книг Центральних архівів"... і вислати на мій рахунок". В іншому листі від II березня 1893 р. Сіцінський повідомляв: "В останній час я зайнявся історією Кам'янця і мені необхідно познайомитися з сучасним устроєм міст, а книга, "O городах"... автора я не пам'ятаю... прошу повідомити мені, якщо книга буде знайдена".  Такий характер переписки притаманний більшості листів Сіцінського. В систему зв'язків між Грушевським і Сіцінським увійшло обмін своїми публікаціями. Зокрема, Грушевський подарував колезі та Кам'янецькому історичному музею книгу "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава на кінця XIV ст." (1891 р.). Згодом він надіслав книги і відбитки статей "Опис подільських замків 1434 року", "Королівський дозвіл на викуп Камінецького староства 1456 року", "Барське староство" (1894 р.), ряд томів його головного твору "Історія України - Руси". Нарешті, в останньому відомому нам листі до Грушевського від 16 листопада 1927 р. Сіцінський писав: "Одержав... новий випуск Вашої велетенської праці "Історія української літератури", т. 5... я щиро дякую за присипку цієї книги... за пам’ятування про мене". 

1927 року М. Грушевський двічі звертався листом до Ю. Сіцінського з проханням надіслати для опублікування авторський рукопис "Оборонні замки Західного Поділля XIV - XVII ст." У відповідь Сіцінський писав 2 серпня цього року: "Завтра я вишлю Вам цінною бандероллю в 50 крб. рукопис з фотографіями та планами. Я задержався з присилкою і заготовкою фотографій, і не переписав на машинці свою статтю, бо не було часу й засобів... прошу Вас доручити кому передрукувати, якщо стаття годяща... Дуже я вдячний Вам за Ваші турботи про мене, за Вашу прихильність до моєї праці". Грушевський позитивно оцінив одержаний рукопис, вжив усі необхідні заходи для негайного обнародування однієї з кращих праць Сіцінського і одночасно врахував матеріальну скруту автора. У листі від 27 вересня 1927р. Сіцінський писав: "Щиро вдячний Вам за прислані гроші. Вони прийшли як раз в пору, коли дуже були потрібні мені...".

1927 року Сіцінський видав у Вінниці першу частину своєї книги "Нариси історії Поділля", яка була схвально зустрінута науковою громадкістю України. "Оце віддавши під Вашу опіку свої "Замки", - писав Сіцінський Грушевському, - хочу братися за 2-й випуск "Нарисів історії Поділля". Однак цей намір не вдалося здійснити. Наближався кінець 20-х років, коли з повною силою запрацювали жорна сталінського терору і трагічно позначилися на житті й долі, зокрема Михайла Грушевського і Юхима Сіцінського.

Отже, Подільський край зі своєю складною історією зіграв велику роль у творчості Михайла Грушевського, зайняв значну частку його життя, а багаторічна дружба з Сіцінським стала взірцем наукових стосунків, плідно сприяла духовному збагаченню обох на ниві історії України і поділлєзнавства.

Керівник гуртка:  Попередній виступаючий згадував декілька найбільш фундаментальних досліджень Є.Сіцінського. Зважаючи на те, що Юхим Йосипович  був, в-першу чергу, церковним істориком, стає зрозумілим, чому вчений так багато уваги приділяв дослідженню Подільської церкви.  Про його церковно-історичну спадщину  розповість ____________

Гуртківець:  Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.. членами Подільського церковного історико-археологічного товариства під керівництвом Сіцінського були  розпочаті систематичні планомірні дослідження церков та парафій. Його “Приходи та церкви Подольськой Єпархії” – фундаментальна праця, яка включає в себе не тільки відомості         про церковні споруди та їх настоятелів, але й географічні, історичні, та етнографічні відомості про кожний населений пункт, а також про стоянки доісторичної людини та історичні знахідки на території цих сіл та містечок. Більш того, автор описав ще й важливі  сакральні пам’ятки католиків та євреїв краю.

Знаний історик Володимир Антонович, відмічаючи зроблені Сіцінським описи поселень Кам’нецького повіту, писав, що кількістю зібраних матеріалів – це одна з найкращих історико-статистичних робіт, присвячених “…розробці місцевої  регіональної історії, і представляє дуже корисний внесок в історичну літературу” (рецензія В.Антоновича на Є.Сіцінський “Исторические сведения о приходах и церквах Подольской Епархии”).

Іван Крип’якевич, відмічаючи внесок вченого у дослідження історії Поділля, писав, що Сіцінський не обмежувався збиранням матеріалів, а “…рівночасно змагав до синтези, до широкого оброблення кожного питання ”. Його опис парафій і церков Подільської єпархії “справді мурашина праця, дає пребагатий матеріал до локальної історії значної  частини Поділля,”  його описи найстаріших зникаючих дерев’яних церков – “… це першорядні матеріали до історії архітектури. ” (“Проблеми етнографії, фольклору, соціальної географії Поділля", Крип’якевич І.).

Вчений у ряді своїх праць з історії сакральних пам’яток Поділля показав, що православна архітектура своїм корінням сягає давньоруських часів та тісно пов’язана з архітектурою Південно-Західної Русі, і що в епоху пізнього середньовіччя дерев’яні церкви почали поступатися кам’яним.

Юхим Йосипович у багатьох випадках оглядав місцеві пам’ятки, цікавився окремими сторінками давнього життя краю. Праці подолянина – результат його довголітніх архівних та історичних досліджень. Одним з найбільш цікавих є “Церковь – замок в с.Сутковцах Летичевского уезда” (1889 р.).  В цій роботі подано план церкви, вказані історичні й архітектурні відомості про неї. Свято-Покровська церква ХУ ст.. – одна з найстаріших архітектурних споруд краю. У своєму дослідженні Сіцінський ґрунтовно описав оригінальну будову церкви-замку, що має два поверхи: нижній – власне церква, а верхній – замок з амбразурами і бійницями. За планом церква – хрестоподібна, у кінці хреста утворюють в середині церкви однокові за розміром чотири півкола. У східному розміщено вівтар, а на західному – вихід. Довжина церкви у середньому 17  метрів. Товщина стін внизу 2 метри. Ззовні три півкола утворюють 3 башти з широкими зубчастими карнизами зверху і конусоподібними дахами з невеликими маківками, увінчаними хрестами. 

У 1901 році Сіцінський писав, що в церкві іконостас звичайний, виготовлений ще в 1829 році, а ікони Божої Матері з немовлям Ісусом на руках та Святого Миколая вважали чудодійними.

Один із відомих європейських професорів історії архітектури Клокнет у своєму листі до сина Сіцінського – Володимира, - зазначив, що для нього справжнім відкриттям стала архітектура церкви в Сутківцях: “Яка інтенсивна цивілізація і який постійний обмін думок між Заходом і вами (українцями) мав місце в ХШ – ХІХ століттях! Се неймовірно, незвичайно! І яку естетичну катастрофу спричинили рококо і німецьке бароко. ” 

Кріс Сутковецької подільський краєзнавець описав Іоанно-Предтеченську та Троїцьку церкви у Кам’янець-Подільському, вірменський Миколаївський храм, Франциськанський монастир та інші сакральні споруди краю.

С:  Поряд з проблемами національного самовизначення виникає прагнення вивчити рідну мову, життя народу і його минуле, зібрати зникаючі предмети обстановки і навіть відновити втрачені форми життя.

Гуртківець:  Перші наукові праці Сіцінського торкаються етнографічних відомостей про Поділля. І це закономірно, зважаючи на те, де народився і виріс майбутній краєзнавець. Його дитинство пройшло серед селянства, все життя якого – і важка праця, і хвилини дозвілля супроводжувались піснями та яскравими обрядами. Найперший свій обряд Юхим Йосипович записав ще у 1879 році, коли ще був студентом семінарії. Це – весільний обряд, записаний в селі Мазники, на батьківщині вченого.

Обряд весілля в Мазниках  починається в п’ятницю і закінчується у понеділок. В п’ятницю дівчата-подруги нареченої вбирають гільце, торочать рушники в хаті нареченої, якими молода має обдаровувати весільних гостей, супроводжуючи свою працю піснею. В суботу ввечері відбувається дівич-вечір – один з найважливіших передшлюбних обрядів. Це прощальний молодіжний вечір, підготовка обрядового переходу наречених до сімейної групи. На Поділлі він має назву “вінкоплетини”. Дружки плетуть вінок з калини, барвінку, розплітають коси нареченою під супровід пісні й плачу молодої. Закінчується дівич-вечір посадом наречених, який вважається своєрідною санкцією на шлюб, - батьки й родинна благословляють дочку й сина подружнє життя. Є.Й Сіцінський відмічає, що в с. Мазники цей обряд має назву “посаг”. Ця локальна зміна у загальноприйнятій назві обряду  пов’язана з тим, що під час ” посаду” батьки нареченої, її родина, молодь дарують нареченій гроші, які входять в “посаг”. Сіцінський підкреслює, що цей обряд буває тільки раз у житті. Якщо одружується удівець або удова, то цього обряду не відбувається. В неділю відбувається вінчання молодих у церкві, після якого молоді повертаються кожний в свій дім. В вечері молодий з ” боярами” (!! чоловік) вирушає в дім молодої, де завершується головний обряд весілля – “посад” молодих, який є кульмінацією всього весільного обряду. Після спільного “посаду” молодих шлюб вже вважався нерозривним і визначеним громадою. Закінчується “посад”  “обдаруванням” молодих. В понеділок обряд весілля закінчується проводжанням дівчини в дім молодого.

Весільний обряд, записаний Сіцінським в с. Мазниках в 1879 році є важливою для нас пам’яткою в плані порівняння його з  іншими обрядами подільського весілля з метою визначення спільних рис й особливостей весільних обрядів різних регіонів Поділля.

Другий рукопис цього періоду містить народні пісні, які були записані також в Мазниках і сусідніх селах в 1881-1883 роках. Пісні – різноманітні  за змістом, деякі з них супроводжуються коментарями вченого. Цікава добірка “Лірницькі пісні” 1885 року. Завдяки цьому рукопису, ми маємо змогу відчути багатство душі цих злиденних співців, тому що дослідники народного фольклору мало звертали увагу на пісенну творчість лірників. Основну увагу автор зосереджує на морально-повчальних піснях. Є в рукописах тексти пісень лірників, малюнки, виконані рукою Сіцінського.

  КТД: Євфимій Сіцінський залишив велику літературно-наукову спадщину. Йому належить понад 250 надрукованих та рукописних праць – монографій, нарисів, журнальних і газетних статей з історії, археології, краєзнавства й етнографії Поділля. Чимало зібрано дослідником й у справі збирання, вивчення та систематизації етнографічних матеріалів Поділля, проявів народного побуту й культури, надання допомоги багатьом молодим і відомим науковцям. Його творчий добуток заслуговує на увагу й глибоке вивчення, а щира любов вченого й просвітителя до свого народу та його історії являє собою прекрасний зразок для наслідування. Документальна спадщина вченого й просвітницько-церковного діяча й досі вивчена не повною мірою. Основна увага зосереджена на жанрі життєпису та уточненні біографічних відомостей, а його науково-педагогічний, громадський та національно-релігійний доробок вивчався лише частково.

(Про літературу в Юнацькій бібліотеці)

Керівник гуртка:   Але незважаючи на визнання Сіцінського як досвідченого краєзнавця та авторитетного науковця,  є в його біографії досить сумна сторінка

Гуртківець:  В грудні 1929 року минало 70 років від дня його народження. В цей час він працював вченим-охоронцем державного музею-заповідника, був заступником голови правління Наукового товариства при Академії Наук в Кам’янці-Подільському. Та день свого ювілею вчений зустрів в ув’язненні.

25 серпня 1929 року він був заарештований Кам’янець-Подільським окружним відділом ДПУ. В постанові  про прийняття справи до розгляду зазначено, що злочинна діяльність Сіцінського полягала в тому, що він належав до антирадянських кіл і серед свого оточення займався критикою заходів радянської влади і проводив агітацію. Але справжньою причиною арешту була підготовка органами ДПУ показового судового процесу. Арешти були проведені в десятках міст України. Євфімій Йосипович Сіцінський був одним з кількасот заарештованих інтелігентів. Почалися збирання компрометуючих матеріалів. Частина заарештованих не витримала тиску слідчих і почала давати потрібні їм “свідчення ”.  Проте сам Сіцінський категорично відкинув всі звинувачення. На допиті 29 серпня він заявив:

С:   Ні в яких політичних партіях я ніколи не був. За винятком участі в суспільній роботі, як наприклад: в 1906 році я вступив в товариство “Просвіта”, в якому був до 1919 року. В період 1909-1910 рр. я був обраний членом правління “Просвіти”… З керівників товариства нікого не пам’ятаю…. В 1921 або 1922 рр., я вступив в автокефальну общину, членом якої я був до 1923 року, до зняття  з себе сану священика, після того поступово порвав зв’язок з автокефальним рухом і церквою. Взагалі, хоча я перебуваю під арештом 5-й місяць, але мені не вказано конкретних фактів моєї провини, а тільки представлено статті карного кодексу, які інкримують мені, але я, не маючи конкретних звинувачень, не являючись юристом і не маючи під руками карного кодексу, позбавлений можливості довести мою невинність в пред’явлених мені звинуваченнях.

Гуртківець: 10 січня 1930 року Сіцінський просить звільнити його до суду в зв’язку з поганим станом здоров’я. Слідчі прийшли до відкритого процесу в Харкові в справі СВУ Сіцінський не підходить, вирішили судити його закритим судом в Харкові.

21 січня 1930 року лікарняна комісія освідчила громадянина Сіцінського Є.Й 71 року, мешканця Кам’янця, прийшла до висновку: ”Проживать в Сибири может в условиях умеренного климата, следовать по этапу может, но не пешком”.

Сіцінського звільняють під підписку про невиїзд, про нерозголошення таємниці слідства і відпустили. 21 квітня 1930 року повноважний слідчого відділу Аглицький знайшов, що в справі немає даних для віддання Сіцінського до суду. Справа була припинена і підписка про невиїзд анульована.

Керівник гуртка: Ці події серйозно підірвали здоров’я вченого:  він мав два паралічі, три роки пролежав важкохворий. Не зважаючи на це влада у 1933 році відібрала у вченого навіть його житло, яке було передано ЦИТУЮ: “В пожиттєве користування громадянці Шуляк за особливі заслуги в соціалістичному будівництві”. До того ж Сіцінського позбавили права на пенсію, як націоналіста, заборонили друкувати праці, вилучали з усіх бібліотек його твори. У 1937 році 7грудня Юхим Йосипович Сіцінський помер, залишивши по собі величезну наукову спадщину.

Сіцінський зі своєю ерудицією, знанням дев’яти мов, Богом у серці й душі, міг стати визначним богословом, однак став видатним істориком. Він увічнив Поділля своїм подвижництвом вченого й громадянина. В святилищі його безкорисливого життя навіть безмежному Поділлю було світяно і просторо, -  охарактеризував Сіцінського сучасний письменник О.Климчук.

Особливе місце в науковій спадщині нашого земляка посідає робота “Оборонні замки Західного Поділля XIV-XVII ст.” Ця робота допомогла нам в теперішній час побачити, якими були фортифікаційні споруди в нашому краї століття тому. За цей час багато з них повністю зруйновані. Саме тому праця Сіцінського користується незмінною повагою серед сучасних істориків, які в своїх дослідженнях часто посилаються на нього. Серед них окреме місце займає випускник нашої гімназії, випускник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, аспірант того ж університету Олексій Глушок. Члени історико-краєзнавчого гуртка його знають як студента, котрий проходив педагогічну практику вчителя історії в їх класі. Саме Олексій надихнув учнів «Б» класу займатись історичною реконструкцією, що вони успішно роблять вже протягом п’яти років.

Ми знаємо, що рік тому трагічно обірвалось життя цього молодого талановитого вченого. Наше сьогоднішнє заняття ми назвали «Дві долі – один шлях» недаремно. Справа в тім, що Олексій, так само, як і Юхим Йосипович був закоханий в історію рідного краю. І за своє коротке життя написав декілька статей, присвячених епосі середньовіччя на Поділлі.  Його магістерською працею стала “Еволюція фортифікації на Правобережжі під впливом змін у тактиці облоги (XV-XVII ст.)”, яка була затверджена вченою радою університету як майбутня кандидатська дисертація. Саме тому вважаємо за доцільне саме сьогодні тут вперше презентувати книжку Олексія Глушка, що вийшла друком напередодні річниці його смерті в рік 150-ліття з дня народження Ю.Й.Сіцінського.

Про Олексія багато хто б міг та хотів би розповісти сьогодні. Але найбільш доречно нам послухати його  маму, яка й прищепила юнакові цю любов до історії, до рідного краю. До слова запрошую Кірєтову Інну Олексіївну – методиста ОЦТКУМ –маму Олексія.

Виступ мами

               Дві долі

Дві долі – один шлях, одна дорога.

Дві долі, що розділені в віках…

 І два життя – два щастя, дві тривоги,

До краю рідного любов лише одна.

Крилом торкнувся чорний птах їх долі,

Згубив життя старече й молоде.

Та не забуде рідний край свою історію,

Допоки пам'ять про істориків живе.

 

 Непатетично, без помпезності, без фальші,

 Без зайвих слів і праведних промов

 Згадаймо їх і пам’ятаймо дальше

 Про полум’яну до Поділля їх любов.

Позакласна робота

 

ОДИН  ДЕНЬ  ВІЙНИ  У  МОЇЙ

 РОДИНІ

Пояснювальна записка

За місяць до заходу всі учні класу отримали завдання записати спогади своїх родичів за темою: “Один день війни у спогадах моїх близьких”.   Весь зібраний матеріал був опрацьований динамічною групою на чолі з класним керівником і розташований у певній послідовності, відповідно до сценарію. Спогади рідних зачитують учні класу.  Під час проведення заходу використано кадри з фільму-хроніки “Великая Отечественная. Война на суше. Война на море. Война в воздухе”,  попередньо відібрані автором сценарію. В першому сюжеті використано авторську відеозйомку пам'ятних місць рідного міста, пов'язаних з другою світовою війною. Тривалість сюжету   № 1 –  1 хв. 30 сек. На фоні сюжету записано музику В.Скорика “Мелодія”.

Дівчина, що грає роль Пам'яті, одягнена у чорну сукню, на голову накинуто червону шаль, в руках тримає свічку. Вона з'являється в приміщенні, де проводиться захід, через 30 сек. після початку сюжету.

Сюжет  № 1

На фоні сюжету починає читати ведучий.

Ведучий:            Вы думаете павшие молчат?

                            Конечно, да – вы скажете.

                            Неверно!

                            Они кричат, пока ещё стучат сердца живых

                            И осязают нервы.

                            Они кричат не где-нибудь, а   Вы думаете павшие молчат?

                            Конечно, да – вы скажете.

                            Неверно!

                            Они кричат, пока ещё стучат сердца живых

                            И осязают нервы.

                            Они кричат не где-нибудь, а в нас,

                            За нас кричат, особенно ночами!

                            Когда стоит бессоница у глаз,

                            И прошлое толпится за плечами,

                            Они кричат, когда покой,

                            Когда приходят ветры полевые,

                            И  со звездою говорит звезда,

                            И памятники дышат, как живые.

                            Они кричат  и будят нас, живых,

                            Невидимыми чуткими руками.

                            Они хотят,  чтоб памятником их

                            Была Земля  с пятью материками.

                            Великая!  Она летит во мгле,

                            Ракетной скоростью до глобуса уменьшена.

                            Жилая вся. И ходит по Земле

                            Босая Память – маленькая женщина.

В зал заходить дівчина-Пам’ять

                               Она идёт, переступая рвы,

                               Не требуя ни визы,  ни прописки.

                               В глазах  -  то одиночество вдовы,

                               То глубина печали материнской.

                              Её шаги неслышны и легки,

                              Как ветерки на травах полусонных.

                              На голове меняются платки –

                              Знамена стран,  войною потрясённых.

                              И вот идёт, печали не тая,

                              Моя тревога, боль моя и муза.

                              А может это гданьская швея?

                              А может это прачка из Тулузы?

                              Она идет, покинув свой уют,

                              Не о себе – о мире беспокоясь.

                              И памятники честь ей отдают.

                              И обелиски кланяются в пояс.

Вчитель:    Пам’ять народу….  Вона має таку властивість                                        пригадувати  все найкраще і забувати про трагічні сторінки. Проте, бувають моменти, коли ми не маємо  права забувати страшне, аби не повторювати його в майбутньому.  До таких подій, безумовно, належить Друга світова війна. І саме у цей рік, рік шестидесятип'ятирiччя визволення  міста, області, України  ми з особливим відчуттям маємо згадувати ті страшні роки.

Заходить рядовий німецької армії

Рядовий ( звертаючись до Пам’яті ):

                            Ты  что?  Скажи мне,  кто ты?

Пам”ять:             Не узнаёшь меня? Я память о войне. –

Ведучий:             И запахнулась красным полушалком.

Рядовий:              Ты русская?  Тогда зачем ко мне?

                              Я не был там.

Пам’ять:              Но я и парижанка, и чешка я…

                             Побудь в моих ночах

                             Моей тревогой и печалью маясь.

Ведучий:             Менялись  флаги  на её плечах,

                             Черты лица и голоса менялись.

                              И лишь слеза – одна на всех.

                              Со дна людского немелеющего горя.

                              В ней боль одна. И скорбь одна.

                               Она везде и всюду солона,  как море.

                               Одна слеза. И гнев из-под бровей,

                               Один в глазах, как исповедь, открытых.

Пам’ять:              Я мать тобой убитых сыновей.

                               Тобой убитых, и тобой забытых.

Ведучий:               Одна слеза. И блеск седин один,

                               Как блеск свинца и пепельного снега.

Пам’ять:              Ты слышишь,  как гремит в моей груди

                               Твоим огнём разбуженное эхо?

Ведучий:                И грозно,  как судья, свою в мозолях

                               Занесла десницу.

Пам’ять:               Так пусть  войдет бессонница моя

                                В твои глаза и опалит ресницы

                                Моей бедой  и гневом глаз моих.

                                А днём уснёшь – она и днём разбудит!

Рядовий:                Но я же рядовой….

                               А рядовых, сама ты знаешь,

                               За войну не судят.

Вчитель:   А чи насправді судять рядових?… Війни розпочинають політики,  проводять професійні військові – генерали. А гинуть?…

Гинуть рядові і цивільні.  То ж чи маємо ми право звинувачувати рядових!…

Що відчуває звичайна людина, коли йде війна?  Чи може ця людина що-небудь змінити? … Сьогодні ми спробуємо з’ясувати це. А допоможете мені ви. Готуючись до сьогоднішньої зустрічі, ви записали свідчення своїх родичів. Про один із днів війни розповіли вам ваші бабусі, прабабусі, дідусі. Сьогодні поруч з нами живий свідок тих страшних подій – Костюченко Валентина Іванівна. Це бабуся вашої однокласниці. Вам слово,  Валентино Іванівно.

Зі спогадів Костюченко Валентини Іванівни:

….В моїй пам’яті зринає перша зустріч з ворогом в небі. Мені вже йшов п’ятий рік. Неділя. Мама на полі, ми вдома. З нами ще троє дітей- наші двоюрідні  брат та дві сестри (старшій 8 років). Їй наказали пильнувати за нами. І ось в небі з’явились літаки, ми з цікавістю їх розглядаємо. Бачимо вперше в небі таких птахів. Вони облітають село, а ми, діти групками стоїмо, розглядаємо їх. А потім кулеметники з літаків починають стріляти. Ми тікаємо в хати, замикаємо двері на засув. Тріскотня страшна! Нам здається, що літаки своїми крилами шкребуть по наших дверях, щоб їх відкрити. Ми ховаємось по куточкам, боїмося навіть дихати. Але сама старша витягує нас і ставить біля дверей, щоб ми їх міцно тримали, стримуючи натиск крил літаків. Ми стоїмо злякані, нам дуже страшно. Скільки ми ось так стояли, я не  пам’ятаю. Коли прибігли наші мами з поля , то двері ми ще довго не відкривали – були дуже перелякані.

А що було в селі в цей час. Жінки, які були на полях, побігли  в село, до дітей. І от фашисти почали на них полювати, переслідуючи та лякаючи їх. Їм було напевне, дуже весело спостерігати за тим як жінки ховали хоч голову в розломи мурів біля хат.       

                                  

Вчитель:  Дитячі спогади  - найсильніші. Те, що закарбувалося в пам'яті маленької дитини навряд чи може бути забуте. Дорошук Міла Остапівна була також п’ятирічною дівчинкою у ті липневі, 1941 року, дні, коли наше місто окупували фашисти.

Спогади своєї бабусі Міли прочитає Ліда.

Зі спогадів Дорошук Міли Остапівни:

…..Пам’ятаю перший обстріл міста. Ми, перелякані, бігали,  не розуміючи, що робиться.  сусідка, і наказала нам швидко йти до хати,сховатися під стіл і обкластися подушками. Не знаю,скільки ми сиділи, проте, коли вийшли на подвір’я, побачили наших солдат. Мовчки виходили вони з міста. А один обернувся до мене і сказав:  “Не плач,мала, ми скоро повернемось.”

               Огинається підковою дорога,

               В чистім полі маячать могили, 

               Ледве піднімають чорні ноги,

               Дні мої ідуть до небосхилу.

                              Йдуть голодні, стомлені і босі

                              Під тривожну і лиху годину.

                              Вітер їм у голубе волосся

                              Заплітає пісню журавлину.

              Огинається підковою дорога,

              Тільки не заходить до порога…

                                                          В.Булаєнко

Виконується пісня М.Негоди та  А.Пашкевича  “Степом, степом”  Вчитель: Солдати…Вони й насправді були впевнені,що відступають ненадовго. Вони справді вірили,що скоро повернуться. Та ще довгих чотири роки ця війна несла біль і страждання. Якою ж була та війна,чи дійсно такою страшною? Якою бачили ту війну солдатські очі? Ось,що пригадує Лесин дідусь Опольський Анісім Данилович.

Зі спогадів Анісіма Даниловича Опольського:

…Це було у серпні 1944 року. Битва відбулася під Бродами. У цій битві брали участь львівсько-бродське угрупування, дванадцять німецьких дивізій, а також наша 305 білгородська дивізія. Спочатку сили були рівними, але потім наші війська почали відступати. Німецькі війська почали робити прорив з облоги. На тій дільниці, де був я, фашисти прорвались на 6 кілометрів і нам довелась відступати з боями. Я згадую, як нам довелось кидати окопи і тікати з-під танків, намагаючись ще й при цьому відбиватись. Я бачив, як падали мої товариші, і мені було страшно. Здавалося, що нам вже ніщо не допоможе, але дуже вчасно  підійшла підмога. Хлопці з азартом почали битися і прорив був зупинений. Нам вдалося визволити місто Броди і, відтіснивши німецькі війська до Львова, визволити це старовинне місто .  У цій битві полягло багато наших воїнів і моїх товаришів зокрема. Але й ми взяли в полон багатьох німців. Ті, що залишилось живими, отримали нагороди за відвагу. Серед них і я . Це була моя друга медаль.

Вчитель: А такою запам’яталась війна дідусеві Ірини -  Полончуку Василю Володимировичу. 

Зі спогадів Полончука Василя Володимировича:

…Ця подія відбалась в весняний день, коли мій дідусь супроводжував двох військовополонених. Вони здалися у полон, не чинячи опору, і їх треба біло допровадити до місяця розташування полонених. На околиці невеличкого містечка дідусь відчув незначний біль в лівій нозі, згодом зрозумівши, що його поранив снайпер. Чобіт швидко наповнився кров’ю і дідусь зупинився відпочити. Один із полонених жестами показав, що він медик, і може надати допомогу, але дідусь на це не погодився.

Через деякий час дідуся і полонених підібрали бійці однієї з частин Радянської Армії, що їхали на автомобілі. Дідусь розповідав, що проїхавши кілька кілометрів вони не знайшли місця розташування військовополонених. Було прийнято рішення відпустити німців. Автомобіль зупинили і наказали полоненим вийти, але вони відмовились. Довелось їх виштовхувати силою. Їм пояснили, що вони можуть іти куди завгодно, але полоненні не вірили, оскільки були впевнені, що їх хочуть розстріляти. Німці стояли,  наче прикуті до землі, і не вірили, що залишились живими…

                       Журавлі пролітали над полем

                       І кидали свій плач на шипшини.

                       Не забуду ніколи, ніколи,

                       Як ішла до села дитина.

                           Ми зустріли її при долині

                           І взяли на тачанку з собою.

                           Ми співали пісень сироті,

                           Ідучи до нерівного бою.

                       Ми хлопчину з собою возили,

                       Розважали у вільну годину…

                       Кулі нас у боях косили,

                       Але ми берегли хлопчину.

                             Йшли в атаку ми в чистім полі,

                             Ми гранати, він – шапку кинув.

                         ….Не забуду ніколи, ніколи,

                             Як умерла солдатом дитина.

 Вчитель:     Цю поезію написав наш земляк Володимир Булаєнко, що народився в селі Сорокодуби  Красилівського р-ну. Він згинув в серпні 1944,але залишив по собі чудову пам’ять, заримовану у віршах.

Відеосюжет№2  У сюжеті показано фрагменти боїв та

кадри хроніки із життя військово-польового шпиталю.

Згадує Павлюк Марія Семенівна:

….Пам’ятаю, здається, кожен день війни.  Я була медсестрою у військовому шпиталі. Одного разу, ми отримали наказ про евакуацію. Поранених повантажили у теплушки і поїхали до Полтави. Місцеві нас зустріли милосердно: приносили одяг, їжу. Допомагали як могли.  На околиці міста вже точилися бої. Дуже страшно було лікувати поранених, коли за вікном постійно чути бомбардування. Працювали і день, і ніч: перев’язували поранених, читали їм газети, журнали, лікували просто теплим словом. Особливо важко було обслузі, яка вантажила поранених. Скільки людей їм довелось перенести. Вони тільки називались вільнонайманими.  Насправді ж вони були такими самими солдатами, як і ті хто воював.

Вчитель: Медсестер недаремно називали сестрами милосердя. Саме з милосердя та  любові до ближнього молоді дівчата йшли на війну. На своїх тендітних плечах вони виносили поранених із поля бою.

Обличчя у війни бувають різні,але,як сказав поет: ”У войны не женское лицо”.  Та хіба ж пам’ятали про це німецькі солдати,котрі катували й убивали жінок і дітей? Невже за це ми не маємо права їх судити? Послухайте-но лишень ось це свідчення бабусі Павла- Возної Євдокії Федорівни.

Спогади Возної Євдокії Федорівни:

…Кругом нашого сила ростуть гарні ліси. І в часи війни в цих лісах були партизани, які допомагали фронту, завдаючи удари в тилу ворога. На краю села, недалеко лісу, в хатині жила одинока жінка років п’ятидесяти. До її господи не раз забігали партизани. Не раз везли партизани хліб до лісу, спечений  господинею цієї хати.

Якось про це  дізналися фашисти. В село наїхало багато озброєних німців… Зранку вороги  почали зганяти всіх людей до хати цієї жінки.  Німці розмахували нагаями, підставляли до обличчя селян зброю, викрикували незрозумілі слова, штовхали в спини старців, які не могли йти.  Майже зі всього села люди стояли кругом хати тітки Мартохи. Всі присутні плакали. Наперед вийшов якийсь старший по чину німець і почав по-німецьки говорити. Перекладач стояв поруч. Німець сказав: “Всім зараз буде капут. Ви допомагаєте партизанам. А ту, показуючи пальцем на тітку Мартоху, повішаємо, бо вона приймала партизанів в своїй хаті. Тітку вивели з двору, підвели до яблуні в її саду і повішали.

Всі присутні плакали, закривали обличчя руками. Німці били присутніх прикладами багато людей попадали,діти голосно кричали. Вороги готувалися до того, щоб знищити всіх присутніх, щось по-німецьки кричали, клацали зброєю.

На щастя,  хтось сповістив  партизанів. Приїхали партизани, переодягнені в німецьку форму високих чинів. Зразу віддали наказ відпустити людей. Помалу всі почали розходитись по домівках з похнюпленими обличчями, зі сльозами на очах. Цей страшний день ніколи не зітреться з пам’яті моїх односельчан.

Фільм третій. Хроніка боїв, наприкінці сюжету -  літак, що падає.

Зі спогадів  Кравець Олени Іванівни:

…Коли німці захопили село,  в якому жила моя бабуся,  їй було 9 років. Якось німці збили радянський літак, а двоє льотчиків на парашутах приземлилися у лісі, біля села. Вони були поранені. Їх знайшли діти, які пасли корів. Серед них була моя бабуся. Хтось із хлопчиків побіг у село і розповів сільському старості. Староста не був зрадником, а завжди допомагав нашим солдатам. Він, разом з односельцями,  переніс  льотчиків у село і переховував їх.  А діти викопали в лісі яму  і закопали парашути. Незабаром з’явилися фашисти з автоматами, сердились, штовхали дітей. Але так ні з  чим повернулись у село. Діти дуже полякались, але твердо знали, що ні словом не можна обмовитись. Льотчиків було врятовано.

Після війни один із льотчиків приїжджав у село до колишнього старости з подякою за врятоване життя. На жаль,  про долю іншого льотчика ніхто не знає.

Вчитель:    Хочу розповісти вам ще одну історію. Трапилася вона у Варшаві. Молодий хлопець, якого заставили німці працювати на заводі, повертаючись додому втратив свідомість, оскільки був голодний. Німецький офіцер, побачивши непритомного юнака, підняв його поклав до себе в машину і завіз до шпиталю. Життя юнака було врятоване. Ця людина і зараз жива. Це  - Кароль Войтила – Папа Йоан-Павло II. Як не всі німці були безсердечними, так і  не всі наші співвітчизники виявляли людяність. Прикладом цього є розповідь Катрусиної бабусі Конопко Констанції Миколївни.

Свідчення Конопко Констанції Миколаївни:

У нашому селі Галузинці був староста, який допомагав партизанам.  Та про це не здогадувались деякі односельці, звинувачуючи старосту у багатьох гріхах. Одного разу, коли його не було вдома, ввірвалися до хати п'яні  односельці, і почали грабувати майно та                                                                     трощити все. Удома ж була у той час дружина старости з дворічною та п’ятимісячною доньками. П’яні чоловіки зачинили жінку з дітьми  в хаті, обложили будинок соломою, та  підпалили. А самі реготали, дивлячись, як плачуть діти і голосить нещасна жінка. Добре, що вчасно надійшли партизани. Лишень за декілька хвилин перед тим, як завалилася стеля,  їм вдалося врятувати і дітей, і матір.

              Мабуть, не все залежить, власне, від людини.

              Буває, що життя так кине, так жбурне…

              А ледь отямишся,  розправиш свої крила

              Тебе біда уже у інший бік несе.

                       Війна, нестатки, сльози у родині,

                       Загибель друзів, смерть батьків, дітей…

                       Чи зможе людяність перемогти в людині

                        Залежить тільки від самих людей.

Вчитель:    А ось що пригадала бабуся Ярослава –Іванух Надія Миколаївна:

Німці захопили наше село Біла. Бабуся Надя продовжувала ходити в перший клас. Деякі предмети предмети відмінили, а замість них ввели нові. Її мати тяжко працювала. Орали землю тоді жінки коровами, бо коней не було. Моя бабуся пам'ятає, як вона, допомагаючи своїй мамі, ходила за плугом, босими ногами ступаючи по стерні. Старшого брата Івана чотирнадцятилітнім хлопчиком забрали до Німеччини.  Довгих 3 роки було окуповане наше село. Нарешті, прийшов час, коли Радянська Армія почала наступати і гнати німців назад. В льоху прабабусі Марії зібралося дуже багато людей. Це були жінки з дітьми і старі люди. Щоб було чим дихати, двері залишили відкритими. Надворі робилося щось страшне: рвалися снаряди, свистіли кулі… Німців виганяли з села.

І ось на порозі льоху постав високий німець з гранатою в руці. Всі завмерли. Німець обвів людей поглядом, потряс гранатою, сказав щось по-німецьки (бабуся пам'ятає, що було слово “kinder”), повернувся і пішов. Мабуть, у нього вдома теж залишилися діти….

Вчитель: Війна залишила різні спогади по собі. Спогади ці у кожного свої. Та відчуття, мабуть, що однакові: страх, біль, страждання.

Пригадує Оліна бабуся -Закрижевська Валентина Йосипівна.

Спогади бабусі Закрижевської Валентини Йосипівни:

…..Мені було 16 років, коли розпочалась Велика Вітчизняна війна. Влітку 1941 року німці почали забирати молодь для роботи в Німеччині. В третю партію попала і я. Слід відмітити, що спочатку наша молодь виїжджала до Німеччини із задоволенням, оскільки німці обіцяли в Німеччині щасливе та благополучне життя. Потім, коли почали  з Німеччини приходити листи, враження про райське життя змінилося. Тому вже третю партію в Німеччину проводжали з плачем.

Поліцаями, а вони в нас звалися шуцманами, ми були доставлені на залізничну станцію  в м. Кам'янець-Подільський. А проживала я в селі Кугаївці Чемеровецького району. І ось нас вишикували на вокзалі для посадки у вагони. Один  з шуцманів робив перекличку. І тут, раптово, почався вітер і пішов дощ, та такий, що в 2-3 метрах нічого не було видно. І тоді всі підготовлені до відправки, кинулись врозтіч. Втекла і я. Потім вночі дібралась додому. А згодом, аж до 1943 року переховувалась, щоб не попасти в Німеччину.

Спогадии Янчевського Альфреда Миколайовича:

….В червні 42 року мене, сімнадцятирічного, забрали у Німеччину на роботи. Вдома залишилась моя старенька і хвора мати. Везли нас під охороною в товарних вагонах, тому втекти було неможливо. Так я опинився в невеликому містечку Гальбруні. Молодь розподілили між багатими підприємцями фермерами. До фермера потрапив і я. Працювали ми по 18 годин на добу. Проживали у спеціально побудованих бараках. Харчувалися два, а іноді і один раз на день. Не вистачало води, оскільки воду привозили. Я виконував різні роботи по догляду за худобою, працював на городі,  в садку, на будівництві. Над нами знущалися німці, ставлячись до нас гірше, ніж до худоби. За найменшу провину карали. В таких дуже важких умовах тиску морального та фізичного, деякі не витримували і вмирали. Так тривало три з половиною роки. Пам’ятаю день 6 травня  1945 року: містечко звільнили від фашистів наші союзники – американці. Нарешті скінчився цей кошмар. 

Союзники агітували українців про переїзд на постійне місце проживання в Америку. Багато людей дали згоду, але я  не погодився і нарешті повернувся додому.

                           “Стерні чужини”

Мисливці з розлютованими псами

По Україні йшли, як по ріллі.

… А угорі аж попід небесами

Летіли сірим шнуром журавлі….

               Їх рідні гнізда вже ніхто не гріє,

               Їх отча хата не зустріне знов.

               Бо йдуть мисливці, ці нові месії,

               Із псячих морд цвірчить у небо кров.

А чужина притулок дасть і славу,

І вистелить під ноги стерні бід,

Хоч на Вкраїні їхній дух неславлять

І в ріднім небі вистигає слід.

              А навесні маленькі журавлята,

              Коли обстриглі крила підростуть,

              Якось спитають мовчазного тата,

              Куди під небом пролягає путь?

І тато, може вперше заговорить,

Щось в ньому озоветься молоде, - 

-Той шлях лежить, мій сину, понад море.

На Україну, сину, він веде.

                Його я вже не зможу подолати,

                А так весною крилонька болять!.. –

                З останніх сил здійметься в небо тато,

                За ним сини… І,  видиш, брате,

                На Україну журавлі летять…

                                                              Степан Голябарда

Пісня “Журавлі”.   

 Вчитель:       Із журавлями відлітали душі тих, хто так і не повернувся з війни. Мабуть, кожна українська родина втратила на тій війні когось із своїх близьких. Я прошу піднятися тих, в чиїх сім'ях отримали похоронки. Погляньте, як багато таких тільки в нашому класі! Давайте ж усі хвилиною мовчання вшануємо пам'ять тих, хто так і залишився на тій війні  (хвилина мовчання, звучить  “Мелодія”  Василя  Скорика ). 

Війна  пройшла, залишаючи по собі сльози та криваву пам'ять. Ця пам'ять жива і донині. Жива, допоки живі наші рідні, допоки живемо й ми.  І далі буде жити у наших серцях. І наше з вами завдання зберегти, записати спогади тих, хто зараз ще поруч із нами.

 До дня Злуки

 Святково прибрана зала. Звучить мелодія "Україна" (Т.Петриненко). Мультимедійка проектує краєвиди, старі світлини, пам’ятки архітектури нашої держави. Закінчується портретом Олени Теліги. (все обов’язково підписане).

О.Т.:

Гарячий день – і враз достигне жито,

І доп'яніють обважнілі ґрона.

Він ще незнаний, ще не пережитий,

Єдиний ден – мого життя корона.

І що це буде – зустріч, чин екстаза?

Чи дотик смерти на одну хвилину?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком - меду і полину.

А дивне серце, п’яне і завзяте,

Відчує певність, мов нехибну шпаду:

Мій день єдиний! Неповторне свято!

Найвищий шпиль – і початок до спаду.

Цей день… такий самий, як був учора? Такий, яким буде і завтра? Із таких днів складається наше життя: буденних, сірих, яскравих, святкових та… героїчних.

Адже бувають дні, які мусимо носити в серці, знати , пам’ятати, передати переказ про них нащадкам.

Мені йшов тринадцятий рік. Мій батько, Іван Шовгенів, щойно обійняв посаду міністра в уряді молодої Української Народної Республіки. Йшов  січень 1919року. На майдані Святої Софії відбувався велелюдний мітинг. Сюди прийшли десятки тисяч киян, гостей, духовенства, військових, представників дипломатичного корпусу.  В цей день проголосять злуку всіх етнічних українських земель в єдину, соборну, незалежну Українську державу. Цей день подарував Вкраїні Господь, як краплину надії для прийдешніх поколінь, як   одну зі славних сторінок української державності. (звучить лірична укр. мелодія)

Читець 1

Тобі, Україно, мій мужній народе,

Складаю я пісню святої свободи

Усі мої сили і душу широку

Й життя я віддам до останнього кроку,

Аби ти щаслива була, Україно,

Моя Батьківщино!

Пісня «Край, мій рідний край»

Читець 2

 Заспіваю вам не пісню про стару старовину,

Розкажу я вам не казку, а бувальщину одну

Розкажу вам про минуле, що вже мохом поросло,

Що, нащадками забуте, за водою поплило.

О.Т.:

Давня історія мого народу. У нелегких випробуваннях постала давня українська держава – могутня Київська Русь.

Читець 3:Від часів Києвичів і до перших  Рюриковичів  ці землі гуртувалися, об’єднувалися навколо могутнього і величного Києва. Князі стольного града – Олег, Ігор, Ольга, Святослав – мріяли про могутню державу, і всіма своїми силами прилучали до Києва нові землі, створюючи країну, що за часів  Володимира і Ярослава стала окрасою середньовічної Європи.

З княжичами роду Рюриковичів мріяли побратися королівські та царські родини всієї Європи: Франції, Угорщини, Німеччини, Візантії.

Читець 4:

 X-XI століття – період розквіту Київської Русі  -  змінився періодом усобиць і князівських чвар. Лише на короткий проміжок часу вдалося на початку XII ст. Володимиру Мономаху знову згуртувати землі, що згодом назвали Україною. У XIII столітті, стараннями галицьких і волинських князів постала могутня Галицько-Волинська держава,  а її король – Данило Галицький – разом із синами скільки могли боронили ці землі від неситих сусідських очей.

Читець 5:

 Але не вберегли, не зуміли. І чорним круком біда пролетіла над Вкраїною, і лезом гострого меча розкраяла, роздерла на шматки, колись могутню країну. І протягом століть тут панували ті, хто був сильніший.  (портрети героїв)

Та серце українця не корилось і на сивих берегах Дніпра постала козацька вольниця – славна Запорізька Січ.  Славні часи, славні герої. Оборонцями рідної землі назвав народ Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Мазепу та сотні інших хвацьких козаків, що голови свої зложили за рідну землю. Саме козацька слава і воля дали наснагу нащадкам боротись за Україну.

Читець 6:

Убоге шатро натягнула хмарина,

Уперлася в небо донецька дорога,

"Куди ти мандруєш, розхристаний сину,

Вступи до намету, відвідай старого.

Розказуй, не бійся, ніхто не почує.

Чи довго Вкраїна терпітиме муки?..

У мене три сина десь тоже воює, 

Мені ж відрубали по лікоть руки.

За те, що заставив я струни слухняні

Згадать запорзьку гарячу давнину,

За те, що я кликав людей до повстання

Таких же, як ти, мій розхристаний сину.

Бо кривда за ними, бо правда за нами!

Що ж, викрутять руки, то виростуть крила,

І нас наші внуки охрестять орлами". 

(Володимир Булаєнко)

Читець 7: До волі, до єдності всіх українських земель стреміли думки найкращих синів і дочок України. Багато з них могли б, як гасло свого життя, виголосити вірш О.Кониського:

Читець 8:

Я не боюсь тюрми і ката,

Вони для мене не страшні!

Страшні тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні.

Мені не стид носить кайдани

За волю краю і братів,

Та сором – золоті жупани

Носить, найнявшись до катів!

Нехай нас мучать і катують,

А слова правди не уб’ють.

Нехай кати все бенкетують,

Час прийде – разом пропадуть!

О.Т. Історія мого народу – жива історія моєї держави. В цей день, 22січня 1919 року,  злилися воєдино тисячі голосів, що лунали із заходу, центру і сходу: "Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" (Микола Міхновський 1900р.)

Читець 1:

Під прапором соборності відбувалася українська національна революція 1917-1920рр., апогеєм якої став Акт злуки українських земель єдину державу.

В історичний день 22 січня 1919 року від самого ранку місто набуло святкового вигляду. На  будинках державних установ майоріли національні синьо-жовті прапори.

Вхід із Володимирської вулиці на Софіївський майдан приукрасила триумфальна арка зі старовинними гербами України та Галичини. Під звуки музики сюди почали підходити укераїнські військові підрозділи, звідусіль стікалися люди. Зусіх київських церков прибули хресні ходи. Опівдні, навпрот Софіївського собору зявилися члени Директорії, Трудового Конгресу України, делегація Західно-української народної республіки, представники дипломатичного корпусу. Із собору вийшло духовенство з хоругвами. Над площею залунав національний Гімн. (звучить Гімн у виконанні  О.Пономарьова).

До слова запрошується голова західно-української делегації, заступник президента УНРади Лев Бачинський:

Читець 2:

«На цій історичній площі стаємо ми, представники Західної України, а саме, Галичини, Буковини і Закарпатської Русі та доносимо вам і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перд усім світом і перед лицем історії, що ми, український народ західноукраїнських земель, будучи одною кровю, одним серцем і одною душею з народом УНР, власною нашею волею хочемо і бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, до якої стреміли наші великі гетьмани – Б.Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа… Від сьогодні Західна Україна лучиться в одно нерозривне тіло, в Соборну, Суверенну державу… »

Читець 3: Нажаль, молода українська держава, ледь зіп'явшись на ноги, була знову вкинута у вир війни. Та найбільш свідомі українці не полишали ідеї відновлення своєї держави.

О.Т.:

Це буде так в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Читець 4:

Олена Теліга народилася родині представників української інтелігенції Шовгенівих в Росії у 1907році. В часі української революції, родина повернулася до Києва та брала активну участь у творенні молодої Української держави. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923р. родина емігрувала до Чехо-Словаччини. У Празі закінчила педагогічний інститут, познайомилася з поетами празької школи. Невдовзі Олена виходить заміж за старшину війська УНР Михайла Телігу.

Читець 5:

 З початком Другої світової війни поетеса очолила у Кракові літературно-мистецьке товариство «Зарево». Разом з Олегом Ольжичем співпрацювала в культурній реферантурі ОУН.

Коли фашисти окупували Україну, Олена, разом з представниками ураїнського підпілля, повертається у Київ. За жорстоких умов окупаційного режиму очолила Спілку письменників України

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, я тверда й сувора:

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть  –не зимне умирання.

 Читець 6:

 Олену Телігу, як українську патріотку 9 лютого 1942 року гестапівці арештували. А вже 21 лютого розстріляли у Бабиному Яру.

Читець 7:

Саме так, гордо піднявши голову, розправивши плечі-крила, звівши очі до неба, умирали твої, Україно, доньки і сини. Саме так вони йшли у застінки катівень, у концтабори. Справжні українці, що не боялися системи, що вірили у твоє, Україно, славне майбутнє. (пісня «не спи»)

Читець 8:

Велична і свята, моя ти, Україно,

Лише тобі карать нас і судить.

Нам берегти тебе, Соборну і єдину

І нам твою історію творить!

Танець

Читець 1:

Маєм сонце, маєм море,

Маєм Київ і Дніпро,

Маєм зелень неозору,

На якій росте добро.

Читець 2:

Синьо-жовтий прапор маєм

Й володимирський тризуб,

Дон і Сян іх обіймають.

Ми – народ – велеколюб.

Читець 3:

 Боже, Отче всемогутній,

Захисти коханий край!

Дай нам вийти у майбутнє,

Мужність і сміливість дай!

Читець 4:

Я співаю про тебе, прекрасна країно,

Де хлібами духмяними вкриті поля,

І про шлях твій до злуки, моя Україно,

Незалежна та славна слов'янська земля!

 Пісня «»