Позакласна робота

 

ОДИН  ДЕНЬ  ВІЙНИ  У  МОЇЙ

 РОДИНІ

Пояснювальна записка

За місяць до заходу всі учні класу отримали завдання записати спогади своїх родичів за темою: “Один день війни у спогадах моїх близьких”.   Весь зібраний матеріал був опрацьований динамічною групою на чолі з класним керівником і розташований у певній послідовності, відповідно до сценарію. Спогади рідних зачитують учні класу.  Під час проведення заходу використано кадри з фільму-хроніки “Великая Отечественная. Война на суше. Война на море. Война в воздухе”,  попередньо відібрані автором сценарію. В першому сюжеті використано авторську відеозйомку пам'ятних місць рідного міста, пов'язаних з другою світовою війною. Тривалість сюжету   № 1 –  1 хв. 30 сек. На фоні сюжету записано музику В.Скорика “Мелодія”.

Дівчина, що грає роль Пам'яті, одягнена у чорну сукню, на голову накинуто червону шаль, в руках тримає свічку. Вона з'являється в приміщенні, де проводиться захід, через 30 сек. після початку сюжету.

Сюжет  № 1

На фоні сюжету починає читати ведучий.

Ведучий:            Вы думаете павшие молчат?

                            Конечно, да – вы скажете.

                            Неверно!

                            Они кричат, пока ещё стучат сердца живых

                            И осязают нервы.

                            Они кричат не где-нибудь, а   Вы думаете павшие молчат?

                            Конечно, да – вы скажете.

                            Неверно!

                            Они кричат, пока ещё стучат сердца живых

                            И осязают нервы.

                            Они кричат не где-нибудь, а в нас,

                            За нас кричат, особенно ночами!

                            Когда стоит бессоница у глаз,

                            И прошлое толпится за плечами,

                            Они кричат, когда покой,

                            Когда приходят ветры полевые,

                            И  со звездою говорит звезда,

                            И памятники дышат, как живые.

                            Они кричат  и будят нас, живых,

                            Невидимыми чуткими руками.

                            Они хотят,  чтоб памятником их

                            Была Земля  с пятью материками.

                            Великая!  Она летит во мгле,

                            Ракетной скоростью до глобуса уменьшена.

                            Жилая вся. И ходит по Земле

                            Босая Память – маленькая женщина.

В зал заходить дівчина-Пам’ять

                               Она идёт, переступая рвы,

                               Не требуя ни визы,  ни прописки.

                               В глазах  -  то одиночество вдовы,

                               То глубина печали материнской.

                              Её шаги неслышны и легки,

                              Как ветерки на травах полусонных.

                              На голове меняются платки –

                              Знамена стран,  войною потрясённых.

                              И вот идёт, печали не тая,

                              Моя тревога, боль моя и муза.

                              А может это гданьская швея?

                              А может это прачка из Тулузы?

                              Она идет, покинув свой уют,

                              Не о себе – о мире беспокоясь.

                              И памятники честь ей отдают.

                              И обелиски кланяются в пояс.

Вчитель:    Пам’ять народу….  Вона має таку властивість                                        пригадувати  все найкраще і забувати про трагічні сторінки. Проте, бувають моменти, коли ми не маємо  права забувати страшне, аби не повторювати його в майбутньому.  До таких подій, безумовно, належить Друга світова війна. І саме у цей рік, рік шестидесятип'ятирiччя визволення  міста, області, України  ми з особливим відчуттям маємо згадувати ті страшні роки.

Заходить рядовий німецької армії

Рядовий ( звертаючись до Пам’яті ):

                            Ты  что?  Скажи мне,  кто ты?

Пам”ять:             Не узнаёшь меня? Я память о войне. –

Ведучий:             И запахнулась красным полушалком.

Рядовий:              Ты русская?  Тогда зачем ко мне?

                              Я не был там.

Пам’ять:              Но я и парижанка, и чешка я…

                             Побудь в моих ночах

                             Моей тревогой и печалью маясь.

Ведучий:             Менялись  флаги  на её плечах,

                             Черты лица и голоса менялись.

                              И лишь слеза – одна на всех.

                              Со дна людского немелеющего горя.

                              В ней боль одна. И скорбь одна.

                               Она везде и всюду солона,  как море.

                               Одна слеза. И гнев из-под бровей,

                               Один в глазах, как исповедь, открытых.

Пам’ять:              Я мать тобой убитых сыновей.

                               Тобой убитых, и тобой забытых.

Ведучий:               Одна слеза. И блеск седин один,

                               Как блеск свинца и пепельного снега.

Пам’ять:              Ты слышишь,  как гремит в моей груди

                               Твоим огнём разбуженное эхо?

Ведучий:                И грозно,  как судья, свою в мозолях

                               Занесла десницу.

Пам’ять:               Так пусть  войдет бессонница моя

                                В твои глаза и опалит ресницы

                                Моей бедой  и гневом глаз моих.

                                А днём уснёшь – она и днём разбудит!

Рядовий:                Но я же рядовой….

                               А рядовых, сама ты знаешь,

                               За войну не судят.

Вчитель:   А чи насправді судять рядових?… Війни розпочинають політики,  проводять професійні військові – генерали. А гинуть?…

Гинуть рядові і цивільні.  То ж чи маємо ми право звинувачувати рядових!…

Що відчуває звичайна людина, коли йде війна?  Чи може ця людина що-небудь змінити? … Сьогодні ми спробуємо з’ясувати це. А допоможете мені ви. Готуючись до сьогоднішньої зустрічі, ви записали свідчення своїх родичів. Про один із днів війни розповіли вам ваші бабусі, прабабусі, дідусі. Сьогодні поруч з нами живий свідок тих страшних подій – Костюченко Валентина Іванівна. Це бабуся вашої однокласниці. Вам слово,  Валентино Іванівно.

Зі спогадів Костюченко Валентини Іванівни:

….В моїй пам’яті зринає перша зустріч з ворогом в небі. Мені вже йшов п’ятий рік. Неділя. Мама на полі, ми вдома. З нами ще троє дітей- наші двоюрідні  брат та дві сестри (старшій 8 років). Їй наказали пильнувати за нами. І ось в небі з’явились літаки, ми з цікавістю їх розглядаємо. Бачимо вперше в небі таких птахів. Вони облітають село, а ми, діти групками стоїмо, розглядаємо їх. А потім кулеметники з літаків починають стріляти. Ми тікаємо в хати, замикаємо двері на засув. Тріскотня страшна! Нам здається, що літаки своїми крилами шкребуть по наших дверях, щоб їх відкрити. Ми ховаємось по куточкам, боїмося навіть дихати. Але сама старша витягує нас і ставить біля дверей, щоб ми їх міцно тримали, стримуючи натиск крил літаків. Ми стоїмо злякані, нам дуже страшно. Скільки ми ось так стояли, я не  пам’ятаю. Коли прибігли наші мами з поля , то двері ми ще довго не відкривали – були дуже перелякані.

А що було в селі в цей час. Жінки, які були на полях, побігли  в село, до дітей. І от фашисти почали на них полювати, переслідуючи та лякаючи їх. Їм було напевне, дуже весело спостерігати за тим як жінки ховали хоч голову в розломи мурів біля хат.       

                                  

Вчитель:  Дитячі спогади  - найсильніші. Те, що закарбувалося в пам'яті маленької дитини навряд чи може бути забуте. Дорошук Міла Остапівна була також п’ятирічною дівчинкою у ті липневі, 1941 року, дні, коли наше місто окупували фашисти.

Спогади своєї бабусі Міли прочитає Ліда.

Зі спогадів Дорошук Міли Остапівни:

…..Пам’ятаю перший обстріл міста. Ми, перелякані, бігали,  не розуміючи, що робиться.  сусідка, і наказала нам швидко йти до хати,сховатися під стіл і обкластися подушками. Не знаю,скільки ми сиділи, проте, коли вийшли на подвір’я, побачили наших солдат. Мовчки виходили вони з міста. А один обернувся до мене і сказав:  “Не плач,мала, ми скоро повернемось.”

               Огинається підковою дорога,

               В чистім полі маячать могили, 

               Ледве піднімають чорні ноги,

               Дні мої ідуть до небосхилу.

                              Йдуть голодні, стомлені і босі

                              Під тривожну і лиху годину.

                              Вітер їм у голубе волосся

                              Заплітає пісню журавлину.

              Огинається підковою дорога,

              Тільки не заходить до порога…

                                                          В.Булаєнко

Виконується пісня М.Негоди та  А.Пашкевича  “Степом, степом”  Вчитель: Солдати…Вони й насправді були впевнені,що відступають ненадовго. Вони справді вірили,що скоро повернуться. Та ще довгих чотири роки ця війна несла біль і страждання. Якою ж була та війна,чи дійсно такою страшною? Якою бачили ту війну солдатські очі? Ось,що пригадує Лесин дідусь Опольський Анісім Данилович.

Зі спогадів Анісіма Даниловича Опольського:

…Це було у серпні 1944 року. Битва відбулася під Бродами. У цій битві брали участь львівсько-бродське угрупування, дванадцять німецьких дивізій, а також наша 305 білгородська дивізія. Спочатку сили були рівними, але потім наші війська почали відступати. Німецькі війська почали робити прорив з облоги. На тій дільниці, де був я, фашисти прорвались на 6 кілометрів і нам довелась відступати з боями. Я згадую, як нам довелось кидати окопи і тікати з-під танків, намагаючись ще й при цьому відбиватись. Я бачив, як падали мої товариші, і мені було страшно. Здавалося, що нам вже ніщо не допоможе, але дуже вчасно  підійшла підмога. Хлопці з азартом почали битися і прорив був зупинений. Нам вдалося визволити місто Броди і, відтіснивши німецькі війська до Львова, визволити це старовинне місто .  У цій битві полягло багато наших воїнів і моїх товаришів зокрема. Але й ми взяли в полон багатьох німців. Ті, що залишилось живими, отримали нагороди за відвагу. Серед них і я . Це була моя друга медаль.

Вчитель: А такою запам’яталась війна дідусеві Ірини -  Полончуку Василю Володимировичу. 

Зі спогадів Полончука Василя Володимировича:

…Ця подія відбалась в весняний день, коли мій дідусь супроводжував двох військовополонених. Вони здалися у полон, не чинячи опору, і їх треба біло допровадити до місяця розташування полонених. На околиці невеличкого містечка дідусь відчув незначний біль в лівій нозі, згодом зрозумівши, що його поранив снайпер. Чобіт швидко наповнився кров’ю і дідусь зупинився відпочити. Один із полонених жестами показав, що він медик, і може надати допомогу, але дідусь на це не погодився.

Через деякий час дідуся і полонених підібрали бійці однієї з частин Радянської Армії, що їхали на автомобілі. Дідусь розповідав, що проїхавши кілька кілометрів вони не знайшли місця розташування військовополонених. Було прийнято рішення відпустити німців. Автомобіль зупинили і наказали полоненим вийти, але вони відмовились. Довелось їх виштовхувати силою. Їм пояснили, що вони можуть іти куди завгодно, але полоненні не вірили, оскільки були впевнені, що їх хочуть розстріляти. Німці стояли,  наче прикуті до землі, і не вірили, що залишились живими…

                       Журавлі пролітали над полем

                       І кидали свій плач на шипшини.

                       Не забуду ніколи, ніколи,

                       Як ішла до села дитина.

                           Ми зустріли її при долині

                           І взяли на тачанку з собою.

                           Ми співали пісень сироті,

                           Ідучи до нерівного бою.

                       Ми хлопчину з собою возили,

                       Розважали у вільну годину…

                       Кулі нас у боях косили,

                       Але ми берегли хлопчину.

                             Йшли в атаку ми в чистім полі,

                             Ми гранати, він – шапку кинув.

                         ….Не забуду ніколи, ніколи,

                             Як умерла солдатом дитина.

 Вчитель:     Цю поезію написав наш земляк Володимир Булаєнко, що народився в селі Сорокодуби  Красилівського р-ну. Він згинув в серпні 1944,але залишив по собі чудову пам’ять, заримовану у віршах.

Відеосюжет№2  У сюжеті показано фрагменти боїв та

кадри хроніки із життя військово-польового шпиталю.

Згадує Павлюк Марія Семенівна:

….Пам’ятаю, здається, кожен день війни.  Я була медсестрою у військовому шпиталі. Одного разу, ми отримали наказ про евакуацію. Поранених повантажили у теплушки і поїхали до Полтави. Місцеві нас зустріли милосердно: приносили одяг, їжу. Допомагали як могли.  На околиці міста вже точилися бої. Дуже страшно було лікувати поранених, коли за вікном постійно чути бомбардування. Працювали і день, і ніч: перев’язували поранених, читали їм газети, журнали, лікували просто теплим словом. Особливо важко було обслузі, яка вантажила поранених. Скільки людей їм довелось перенести. Вони тільки називались вільнонайманими.  Насправді ж вони були такими самими солдатами, як і ті хто воював.

Вчитель: Медсестер недаремно називали сестрами милосердя. Саме з милосердя та  любові до ближнього молоді дівчата йшли на війну. На своїх тендітних плечах вони виносили поранених із поля бою.

Обличчя у війни бувають різні,але,як сказав поет: ”У войны не женское лицо”.  Та хіба ж пам’ятали про це німецькі солдати,котрі катували й убивали жінок і дітей? Невже за це ми не маємо права їх судити? Послухайте-но лишень ось це свідчення бабусі Павла- Возної Євдокії Федорівни.

Спогади Возної Євдокії Федорівни:

…Кругом нашого сила ростуть гарні ліси. І в часи війни в цих лісах були партизани, які допомагали фронту, завдаючи удари в тилу ворога. На краю села, недалеко лісу, в хатині жила одинока жінка років п’ятидесяти. До її господи не раз забігали партизани. Не раз везли партизани хліб до лісу, спечений  господинею цієї хати.

Якось про це  дізналися фашисти. В село наїхало багато озброєних німців… Зранку вороги  почали зганяти всіх людей до хати цієї жінки.  Німці розмахували нагаями, підставляли до обличчя селян зброю, викрикували незрозумілі слова, штовхали в спини старців, які не могли йти.  Майже зі всього села люди стояли кругом хати тітки Мартохи. Всі присутні плакали. Наперед вийшов якийсь старший по чину німець і почав по-німецьки говорити. Перекладач стояв поруч. Німець сказав: “Всім зараз буде капут. Ви допомагаєте партизанам. А ту, показуючи пальцем на тітку Мартоху, повішаємо, бо вона приймала партизанів в своїй хаті. Тітку вивели з двору, підвели до яблуні в її саду і повішали.

Всі присутні плакали, закривали обличчя руками. Німці били присутніх прикладами багато людей попадали,діти голосно кричали. Вороги готувалися до того, щоб знищити всіх присутніх, щось по-німецьки кричали, клацали зброєю.

На щастя,  хтось сповістив  партизанів. Приїхали партизани, переодягнені в німецьку форму високих чинів. Зразу віддали наказ відпустити людей. Помалу всі почали розходитись по домівках з похнюпленими обличчями, зі сльозами на очах. Цей страшний день ніколи не зітреться з пам’яті моїх односельчан.

Фільм третій. Хроніка боїв, наприкінці сюжету -  літак, що падає.

Зі спогадів  Кравець Олени Іванівни:

…Коли німці захопили село,  в якому жила моя бабуся,  їй було 9 років. Якось німці збили радянський літак, а двоє льотчиків на парашутах приземлилися у лісі, біля села. Вони були поранені. Їх знайшли діти, які пасли корів. Серед них була моя бабуся. Хтось із хлопчиків побіг у село і розповів сільському старості. Староста не був зрадником, а завжди допомагав нашим солдатам. Він, разом з односельцями,  переніс  льотчиків у село і переховував їх.  А діти викопали в лісі яму  і закопали парашути. Незабаром з’явилися фашисти з автоматами, сердились, штовхали дітей. Але так ні з  чим повернулись у село. Діти дуже полякались, але твердо знали, що ні словом не можна обмовитись. Льотчиків було врятовано.

Після війни один із льотчиків приїжджав у село до колишнього старости з подякою за врятоване життя. На жаль,  про долю іншого льотчика ніхто не знає.

Вчитель:    Хочу розповісти вам ще одну історію. Трапилася вона у Варшаві. Молодий хлопець, якого заставили німці працювати на заводі, повертаючись додому втратив свідомість, оскільки був голодний. Німецький офіцер, побачивши непритомного юнака, підняв його поклав до себе в машину і завіз до шпиталю. Життя юнака було врятоване. Ця людина і зараз жива. Це  - Кароль Войтила – Папа Йоан-Павло II. Як не всі німці були безсердечними, так і  не всі наші співвітчизники виявляли людяність. Прикладом цього є розповідь Катрусиної бабусі Конопко Констанції Миколївни.

Свідчення Конопко Констанції Миколаївни:

У нашому селі Галузинці був староста, який допомагав партизанам.  Та про це не здогадувались деякі односельці, звинувачуючи старосту у багатьох гріхах. Одного разу, коли його не було вдома, ввірвалися до хати п'яні  односельці, і почали грабувати майно та                                                                     трощити все. Удома ж була у той час дружина старости з дворічною та п’ятимісячною доньками. П’яні чоловіки зачинили жінку з дітьми  в хаті, обложили будинок соломою, та  підпалили. А самі реготали, дивлячись, як плачуть діти і голосить нещасна жінка. Добре, що вчасно надійшли партизани. Лишень за декілька хвилин перед тим, як завалилася стеля,  їм вдалося врятувати і дітей, і матір.

              Мабуть, не все залежить, власне, від людини.

              Буває, що життя так кине, так жбурне…

              А ледь отямишся,  розправиш свої крила

              Тебе біда уже у інший бік несе.

                       Війна, нестатки, сльози у родині,

                       Загибель друзів, смерть батьків, дітей…

                       Чи зможе людяність перемогти в людині

                        Залежить тільки від самих людей.

Вчитель:    А ось що пригадала бабуся Ярослава –Іванух Надія Миколаївна:

Німці захопили наше село Біла. Бабуся Надя продовжувала ходити в перший клас. Деякі предмети предмети відмінили, а замість них ввели нові. Її мати тяжко працювала. Орали землю тоді жінки коровами, бо коней не було. Моя бабуся пам'ятає, як вона, допомагаючи своїй мамі, ходила за плугом, босими ногами ступаючи по стерні. Старшого брата Івана чотирнадцятилітнім хлопчиком забрали до Німеччини.  Довгих 3 роки було окуповане наше село. Нарешті, прийшов час, коли Радянська Армія почала наступати і гнати німців назад. В льоху прабабусі Марії зібралося дуже багато людей. Це були жінки з дітьми і старі люди. Щоб було чим дихати, двері залишили відкритими. Надворі робилося щось страшне: рвалися снаряди, свистіли кулі… Німців виганяли з села.

І ось на порозі льоху постав високий німець з гранатою в руці. Всі завмерли. Німець обвів людей поглядом, потряс гранатою, сказав щось по-німецьки (бабуся пам'ятає, що було слово “kinder”), повернувся і пішов. Мабуть, у нього вдома теж залишилися діти….

Вчитель: Війна залишила різні спогади по собі. Спогади ці у кожного свої. Та відчуття, мабуть, що однакові: страх, біль, страждання.

Пригадує Оліна бабуся -Закрижевська Валентина Йосипівна.

Спогади бабусі Закрижевської Валентини Йосипівни:

…..Мені було 16 років, коли розпочалась Велика Вітчизняна війна. Влітку 1941 року німці почали забирати молодь для роботи в Німеччині. В третю партію попала і я. Слід відмітити, що спочатку наша молодь виїжджала до Німеччини із задоволенням, оскільки німці обіцяли в Німеччині щасливе та благополучне життя. Потім, коли почали  з Німеччини приходити листи, враження про райське життя змінилося. Тому вже третю партію в Німеччину проводжали з плачем.

Поліцаями, а вони в нас звалися шуцманами, ми були доставлені на залізничну станцію  в м. Кам'янець-Подільський. А проживала я в селі Кугаївці Чемеровецького району. І ось нас вишикували на вокзалі для посадки у вагони. Один  з шуцманів робив перекличку. І тут, раптово, почався вітер і пішов дощ, та такий, що в 2-3 метрах нічого не було видно. І тоді всі підготовлені до відправки, кинулись врозтіч. Втекла і я. Потім вночі дібралась додому. А згодом, аж до 1943 року переховувалась, щоб не попасти в Німеччину.

Спогадии Янчевського Альфреда Миколайовича:

….В червні 42 року мене, сімнадцятирічного, забрали у Німеччину на роботи. Вдома залишилась моя старенька і хвора мати. Везли нас під охороною в товарних вагонах, тому втекти було неможливо. Так я опинився в невеликому містечку Гальбруні. Молодь розподілили між багатими підприємцями фермерами. До фермера потрапив і я. Працювали ми по 18 годин на добу. Проживали у спеціально побудованих бараках. Харчувалися два, а іноді і один раз на день. Не вистачало води, оскільки воду привозили. Я виконував різні роботи по догляду за худобою, працював на городі,  в садку, на будівництві. Над нами знущалися німці, ставлячись до нас гірше, ніж до худоби. За найменшу провину карали. В таких дуже важких умовах тиску морального та фізичного, деякі не витримували і вмирали. Так тривало три з половиною роки. Пам’ятаю день 6 травня  1945 року: містечко звільнили від фашистів наші союзники – американці. Нарешті скінчився цей кошмар. 

Союзники агітували українців про переїзд на постійне місце проживання в Америку. Багато людей дали згоду, але я  не погодився і нарешті повернувся додому.

                           “Стерні чужини”

Мисливці з розлютованими псами

По Україні йшли, як по ріллі.

… А угорі аж попід небесами

Летіли сірим шнуром журавлі….

               Їх рідні гнізда вже ніхто не гріє,

               Їх отча хата не зустріне знов.

               Бо йдуть мисливці, ці нові месії,

               Із псячих морд цвірчить у небо кров.

А чужина притулок дасть і славу,

І вистелить під ноги стерні бід,

Хоч на Вкраїні їхній дух неславлять

І в ріднім небі вистигає слід.

              А навесні маленькі журавлята,

              Коли обстриглі крила підростуть,

              Якось спитають мовчазного тата,

              Куди під небом пролягає путь?

І тато, може вперше заговорить,

Щось в ньому озоветься молоде, - 

-Той шлях лежить, мій сину, понад море.

На Україну, сину, він веде.

                Його я вже не зможу подолати,

                А так весною крилонька болять!.. –

                З останніх сил здійметься в небо тато,

                За ним сини… І,  видиш, брате,

                На Україну журавлі летять…

                                                              Степан Голябарда

Пісня “Журавлі”.   

 Вчитель:       Із журавлями відлітали душі тих, хто так і не повернувся з війни. Мабуть, кожна українська родина втратила на тій війні когось із своїх близьких. Я прошу піднятися тих, в чиїх сім'ях отримали похоронки. Погляньте, як багато таких тільки в нашому класі! Давайте ж усі хвилиною мовчання вшануємо пам'ять тих, хто так і залишився на тій війні  (хвилина мовчання, звучить  “Мелодія”  Василя  Скорика ). 

Війна  пройшла, залишаючи по собі сльози та криваву пам'ять. Ця пам'ять жива і донині. Жива, допоки живі наші рідні, допоки живемо й ми.  І далі буде жити у наших серцях. І наше з вами завдання зберегти, записати спогади тих, хто зараз ще поруч із нами.

 До дня Злуки

 Святково прибрана зала. Звучить мелодія "Україна" (Т.Петриненко). Мультимедійка проектує краєвиди, старі світлини, пам’ятки архітектури нашої держави. Закінчується портретом Олени Теліги. (все обов’язково підписане).

О.Т.:

Гарячий день – і враз достигне жито,

І доп'яніють обважнілі ґрона.

Він ще незнаний, ще не пережитий,

Єдиний ден – мого життя корона.

І що це буде – зустріч, чин екстаза?

Чи дотик смерти на одну хвилину?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком - меду і полину.

А дивне серце, п’яне і завзяте,

Відчує певність, мов нехибну шпаду:

Мій день єдиний! Неповторне свято!

Найвищий шпиль – і початок до спаду.

Цей день… такий самий, як був учора? Такий, яким буде і завтра? Із таких днів складається наше життя: буденних, сірих, яскравих, святкових та… героїчних.

Адже бувають дні, які мусимо носити в серці, знати , пам’ятати, передати переказ про них нащадкам.

Мені йшов тринадцятий рік. Мій батько, Іван Шовгенів, щойно обійняв посаду міністра в уряді молодої Української Народної Республіки. Йшов  січень 1919року. На майдані Святої Софії відбувався велелюдний мітинг. Сюди прийшли десятки тисяч киян, гостей, духовенства, військових, представників дипломатичного корпусу.  В цей день проголосять злуку всіх етнічних українських земель в єдину, соборну, незалежну Українську державу. Цей день подарував Вкраїні Господь, як краплину надії для прийдешніх поколінь, як   одну зі славних сторінок української державності. (звучить лірична укр. мелодія)

Читець 1

Тобі, Україно, мій мужній народе,

Складаю я пісню святої свободи

Усі мої сили і душу широку

Й життя я віддам до останнього кроку,

Аби ти щаслива була, Україно,

Моя Батьківщино!

Пісня «Край, мій рідний край»

Читець 2

 Заспіваю вам не пісню про стару старовину,

Розкажу я вам не казку, а бувальщину одну

Розкажу вам про минуле, що вже мохом поросло,

Що, нащадками забуте, за водою поплило.

О.Т.:

Давня історія мого народу. У нелегких випробуваннях постала давня українська держава – могутня Київська Русь.

Читець 3:Від часів Києвичів і до перших  Рюриковичів  ці землі гуртувалися, об’єднувалися навколо могутнього і величного Києва. Князі стольного града – Олег, Ігор, Ольга, Святослав – мріяли про могутню державу, і всіма своїми силами прилучали до Києва нові землі, створюючи країну, що за часів  Володимира і Ярослава стала окрасою середньовічної Європи.

З княжичами роду Рюриковичів мріяли побратися королівські та царські родини всієї Європи: Франції, Угорщини, Німеччини, Візантії.

Читець 4:

 X-XI століття – період розквіту Київської Русі  -  змінився періодом усобиць і князівських чвар. Лише на короткий проміжок часу вдалося на початку XII ст. Володимиру Мономаху знову згуртувати землі, що згодом назвали Україною. У XIII столітті, стараннями галицьких і волинських князів постала могутня Галицько-Волинська держава,  а її король – Данило Галицький – разом із синами скільки могли боронили ці землі від неситих сусідських очей.

Читець 5:

 Але не вберегли, не зуміли. І чорним круком біда пролетіла над Вкраїною, і лезом гострого меча розкраяла, роздерла на шматки, колись могутню країну. І протягом століть тут панували ті, хто був сильніший.  (портрети героїв)

Та серце українця не корилось і на сивих берегах Дніпра постала козацька вольниця – славна Запорізька Січ.  Славні часи, славні герої. Оборонцями рідної землі назвав народ Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Мазепу та сотні інших хвацьких козаків, що голови свої зложили за рідну землю. Саме козацька слава і воля дали наснагу нащадкам боротись за Україну.

Читець 6:

Убоге шатро натягнула хмарина,

Уперлася в небо донецька дорога,

"Куди ти мандруєш, розхристаний сину,

Вступи до намету, відвідай старого.

Розказуй, не бійся, ніхто не почує.

Чи довго Вкраїна терпітиме муки?..

У мене три сина десь тоже воює, 

Мені ж відрубали по лікоть руки.

За те, що заставив я струни слухняні

Згадать запорзьку гарячу давнину,

За те, що я кликав людей до повстання

Таких же, як ти, мій розхристаний сину.

Бо кривда за ними, бо правда за нами!

Що ж, викрутять руки, то виростуть крила,

І нас наші внуки охрестять орлами". 

(Володимир Булаєнко)

Читець 7: До волі, до єдності всіх українських земель стреміли думки найкращих синів і дочок України. Багато з них могли б, як гасло свого життя, виголосити вірш О.Кониського:

Читець 8:

Я не боюсь тюрми і ката,

Вони для мене не страшні!

Страшні тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні.

Мені не стид носить кайдани

За волю краю і братів,

Та сором – золоті жупани

Носить, найнявшись до катів!

Нехай нас мучать і катують,

А слова правди не уб’ють.

Нехай кати все бенкетують,

Час прийде – разом пропадуть!

О.Т. Історія мого народу – жива історія моєї держави. В цей день, 22січня 1919 року,  злилися воєдино тисячі голосів, що лунали із заходу, центру і сходу: "Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" (Микола Міхновський 1900р.)

Читець 1:

Під прапором соборності відбувалася українська національна революція 1917-1920рр., апогеєм якої став Акт злуки українських земель єдину державу.

В історичний день 22 січня 1919 року від самого ранку місто набуло святкового вигляду. На  будинках державних установ майоріли національні синьо-жовті прапори.

Вхід із Володимирської вулиці на Софіївський майдан приукрасила триумфальна арка зі старовинними гербами України та Галичини. Під звуки музики сюди почали підходити укераїнські військові підрозділи, звідусіль стікалися люди. Зусіх київських церков прибули хресні ходи. Опівдні, навпрот Софіївського собору зявилися члени Директорії, Трудового Конгресу України, делегація Західно-української народної республіки, представники дипломатичного корпусу. Із собору вийшло духовенство з хоругвами. Над площею залунав національний Гімн. (звучить Гімн у виконанні  О.Пономарьова).

До слова запрошується голова західно-української делегації, заступник президента УНРади Лев Бачинський:

Читець 2:

«На цій історичній площі стаємо ми, представники Західної України, а саме, Галичини, Буковини і Закарпатської Русі та доносимо вам і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перд усім світом і перед лицем історії, що ми, український народ західноукраїнських земель, будучи одною кровю, одним серцем і одною душею з народом УНР, власною нашею волею хочемо і бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, до якої стреміли наші великі гетьмани – Б.Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа… Від сьогодні Західна Україна лучиться в одно нерозривне тіло, в Соборну, Суверенну державу… »

Читець 3: Нажаль, молода українська держава, ледь зіп'явшись на ноги, була знову вкинута у вир війни. Та найбільш свідомі українці не полишали ідеї відновлення своєї держави.

О.Т.:

Це буде так в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Читець 4:

Олена Теліга народилася родині представників української інтелігенції Шовгенівих в Росії у 1907році. В часі української революції, родина повернулася до Києва та брала активну участь у творенні молодої Української держави. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923р. родина емігрувала до Чехо-Словаччини. У Празі закінчила педагогічний інститут, познайомилася з поетами празької школи. Невдовзі Олена виходить заміж за старшину війська УНР Михайла Телігу.

Читець 5:

 З початком Другої світової війни поетеса очолила у Кракові літературно-мистецьке товариство «Зарево». Разом з Олегом Ольжичем співпрацювала в культурній реферантурі ОУН.

Коли фашисти окупували Україну, Олена, разом з представниками ураїнського підпілля, повертається у Київ. За жорстоких умов окупаційного режиму очолила Спілку письменників України

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, я тверда й сувора:

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть  –не зимне умирання.

 Читець 6:

 Олену Телігу, як українську патріотку 9 лютого 1942 року гестапівці арештували. А вже 21 лютого розстріляли у Бабиному Яру.

Читець 7:

Саме так, гордо піднявши голову, розправивши плечі-крила, звівши очі до неба, умирали твої, Україно, доньки і сини. Саме так вони йшли у застінки катівень, у концтабори. Справжні українці, що не боялися системи, що вірили у твоє, Україно, славне майбутнє. (пісня «не спи»)

Читець 8:

Велична і свята, моя ти, Україно,

Лише тобі карать нас і судить.

Нам берегти тебе, Соборну і єдину

І нам твою історію творить!

Танець

Читець 1:

Маєм сонце, маєм море,

Маєм Київ і Дніпро,

Маєм зелень неозору,

На якій росте добро.

Читець 2:

Синьо-жовтий прапор маєм

Й володимирський тризуб,

Дон і Сян іх обіймають.

Ми – народ – велеколюб.

Читець 3:

 Боже, Отче всемогутній,

Захисти коханий край!

Дай нам вийти у майбутнє,

Мужність і сміливість дай!

Читець 4:

Я співаю про тебе, прекрасна країно,

Де хлібами духмяними вкриті поля,

І про шлях твій до злуки, моя Україно,

Незалежна та славна слов'янська земля!

 Пісня «»