Позакласна робота

НОВОРІЧНА  ПОДОРОЖ  У СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Звучить мелодія…The Dream of the Dolphin / Enigma або Toccata /Bach
Алхімік:
У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов –
Уже я й лікар, і правник,
І, на нещастя, богослов…
О повний місяцю ясний,
Мій друже тихий і сумний!
Коли б востаннє з висоти
Мої страждання бачив ти
За цим столом чувань нічних,
Між цих пергаментів і книг!..
Холодний жах з гори війнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух мої благання вчув…
Одкрийсь мені!
Твій повів серце стрепенув
І владно тягне…
Усе єство до тебе прагне!

Звучить мелодія «Only Time» співає Дух, танцюють зі свічками дівчатка.
           
           Only Time.

Who can say where the road goes,
Where the day flows? Only time.
And who can say if your love grows,
As your heart chose? Only time.

Who can say, why your heart sights,
As your life flies? Only time.
And who can say, why your heart cries
When your love lies? Only time.

Who can say when the roads meet?
That love might be, in your heart?
And who can say when the day sleeps,
And the night keeps all your heart?
 Night keeps all your heart…

Who can say if your love groves
As your heart chose? Only time.
And who can say where the road goes
Where the day flows? Only time.

Who knows? Only time.
Who knows? Only time.

 Мелодія плавно переростає в “Where The Wild Roses Grow”  (40сек.)
Дух:
Ти звав мене? Ось Я вже тут.
Я – Дух історії, середньовіччя Дух,
Якщо захочеш – ворог твій,
Якщо захочеш  - вірний друг.
Мандруй зі мною крізь віки,
Крізь стіни й час за мною йди!
Ходім туди, де квітне цвітом
Історії троянда дика…

Дух дає троянду в руку Алхіміка і у супроводі дівчат відходять зі сцени. На заднику змінюється заставка і декорації.
«Вересковый мёд»

Из веpеска напиток
Забыт давным-давно.
А был он слаще меда,
Пьянее, чем вино.
В котлах его ваpили
И пили всей семьей
Малютки медоваpы
В пещеpах под землей.
Пpишел коpоль шотландский,
Безжалостный к вpагам,
Погнал он бедных пиктов
К скалистым беpегам.
Hа веpесковом поле
Hа поле боевом
Лежал живой на меpтвом,
А меpтвый - на живом.
Лето в стpане настало,
Веpеск опять цветет,
Hо некомy готовить
Веpесковый мед.
В своих могилках тесных,
В гоpах pодной земли
Малютки медоваpы
Пpиют себе нашли.
Коpоль по склонy едет
Hад моpем на коне,
А pядом pеют чайки
С доpогой наpавне.
Коpоль глядит yгpюмо:
"Опять в моем кpаю
Цветет медвяный веpеск,
А меда я не пью!"
Hо вот его вассалы
Пpиметили двоих
Последних медоваpов,
Оставшихся в живых.
Вышли они из-под камня,
Щypясь на белый свет.
Стаpый гоpбатый каpлик
И мальчик пятнадцати лет.
К беpегy моpя кpyтомy
Их пpивели на допpос,
Hо ни один из пленных
Слова не пpоизнес.
Сидел коpоль шотландский,
Hе шевелясь, в седле.
А маленькие люди
Стояли на земле.
Гневно коpоль пpомолвил:
"Пытка обоих ждет,
Если не скажете, чеpти,
Как вы готовили мед!"
Сын и отец молчали,
Стоя y кpая скалы.
Ветер звенел над ними,
В моpе катились валы.
Вдpyг голосок pаздался:
"Слyшай, шотландский коpоль,
Поговоpить с тобою
С глазy на глаз позволь!
Стаpость боится смеpти.
Жизнь я изменой кyплю,
Тайну заветную выдам!"-
Каpлик сказал коpолю.
Голос его воpобьиный
Резко и четко звyчал:
"Тайнy давно бы я выдал,
Если бы сын не мешал!
Мальчикy жизни не жалко,
Гибель емy нипочем.
Мне пpодавать свою совесть
Совестно бyдет пpи нем.
Пyсть его кpепко свяжyт
И бpосят в пyчинy вод,
А я наyчy шотландцев
Готовить стаpинный мед!"
Сильный шотландский воин
Мальчика кpепко связал
И бpосил в откpытое моpе
С пpибpежных отвесных скал.
Волны над ним сомкнyлись.
Замеp последний кpик...
И эхом емy ответил
С обpыва отец-стаpик:
"Пpавдy сказал я, шотландцы,
От сына я ждал беды.
Hе веpю я в стойкость юных,
Hе бpеющих боpоды.
А мне и огонь не стpашен.
Пyскай со мной yмpет
Моя святая тайна -
Мой веpесковый мед!"
___________________________________
Дух:
Ну що, мій друже, чи бажаєш ти
Ще мандрувать в середнії віки?
Чи, може, у туманнім Альбіоні
Тобі зі страху посивіли скроні?

Алхімік:
Я не боюсь ні гомону віків,
Ні  війська, а ні королів!
Бажаю я поринути в той час,
Коли король Артур був серед нас!
Чи можеш ти, мій духу чесний
Мене у час той перенести?

Дух:
 Звичайно, друже, чуєш сурми?
Уже людей навколо юрми…
Ходім туди, де квітне цвітом
Історії троянда дика…
Під музику з фільму «Володар кілець» на сцену виходять учасники сценки «Ланселот Озерний»
Артур:  Ось і закінчився довгий і досить неспокійний період, протягом якого я - почасти завдяки удачі, почасти силою зброї - навів лад у королівстві і затвердив своє право на англійський престол. Якихось ворогів я розтрощив, з іншими уклав мир. Проте мирне життя вимагає захисту, і з цією метою я оточив себе найбільш майстерними і досвідченими воїнами. Так виникло лицарське товариство, що отримало назву Круглого Столу.
Здавалося б, нарешті можна було б  зітхнути спокійно. Але тут переді мною постала нова проблема - та сама, яку неминуче доводиться вирішувати всім полководцям в мирний час. Я не міг розпустити своїх лицарів по домівках, бо в світі як і раніше було неспокійно. Але, з іншого боку, дуже скоро стало ясно, як важко зберігати бойовий дух армії, яка не має можливості битися. Адже відомо, що ніщо не псується так швидко, як меч, що зберігається в скрині, і солдат, що перебуває в неробстві.
Автор: Зрозуміло , що такий стан речей породжував безліч образ і розбіжностей між придворними лицарями. Воїни старого гарту , яким у минулі часи випало брати участь у справжніх війнах, свято берегли своє лицарське звання . Молодь же, що виросла на забавах , не розуміла , а тому й недолюблювала ветеранів.
   На жаль , Артур виявився далеко не першим вождем, який з подивом дізнався, що саме мир, а не війна, є головним руйнівником людських душ; що в періоди затишшя піднімають голову мерзотники і боягузи, і що не злидні , а достаток і багатство позбавляють людей спокою і породжують в їхніх серцях тривогу. Довгоочікуваний мир , на досягнення якого було покладено стільки героїчних зусиль , виявився куди більшим випробуванням , ніж довга і терниста дорога до нього. У замішанні спостерігав король Артур , як нове покоління лицарів даремно розтрачує свою силу, все глибше грузнучи в трясовині дрібних домагань , взаємних докорів і образ. Молоді люди , що прийшли на зміну ветеранам , виглядали легкодухими , жадібними і заздрісними . Вони безтурботно руйнували старовинний лицарський кодекс , нічого не пропонуючи натомість.
Артур: Однак серед численної спільноти Круглого Столу був один випробуваний лицар на ім'я сер Ланселот , який вигідно відрізнявся від своїх товаришів. Він неодноразово доводив свою мужність,  відвагу та благородство душі. Що ж до його вміння битися, то тут Ланселоту і зовсім не було рівних. Нікому жодного разу не вдалося його перемогти на поєдинку - хіба що тільки за допомогою злих чар або зради.
Автор: Це був той самий Ланселот , син королеви Елейни , якому старий Мерлін колись напророкував славу найбільшого в світі воїна. Ланселот знав про це і з самого дитинства готував себе до того , щоб здійснити пророцтво. Заради цього він покинув все інші радощі життя і в результаті став настільки ж вище всіх лицарів Круглого Столу , наскільки самі вони височіли над усіма іншими сучасниками. Він так упевнено перемагав всіх суперників і вигравав всі призи на турнірах , що незабаром старі лицарі стали побоюватися з ним битися , а молоді - ті й взагалі відмовлялися виходити на ристалище .

Артур: Я люблю Ланселота, як брата!
Гвіневера: І я також виділяю його серед інших.
Ланселот: А я зі свого боку, теж люблю та шаную їх обох. Мою королеву Гвіневеру я оголосив своєю прекрасною дамою і присягнувся служити їй до кінця життя.
 Гвіневера:  Однак що таке лицар без перемог? Так уже сталося, що, не маючи можливості боротися й удосконалювати навички, Ланселот впав у смуток.
Ланселот: Я півжиття поклав на те , щоб стати гідним лицарем , і по суті нічому іншому не навчився. Іншого покликання для себе і не бачу ; кохання збути не спромігся; перешкод , які підштовхнули б мене до заздрості , жадібності або зрадництва , не знаходжу.
Гвіневера: Прості людські пороки – як то звичка до комфорту або обжерливість - були чужі загартованому лицареві . Що ж до віри , то і в ній не звик Ланселот шукати розради .
Автор: Ось так і вийшло , що найкращий в світі лицар виявився не при справах. Він почував себе викинутою на берег рибою ; гончим псом , відлученим від полювання ; бойовим луком, з якого зняли тятиву. Вимушене неробство сильно зіпсувало характер сера Ланселота : він став недовірливим , неспокійним , почав дратуватися без приводу , а згодом і зовсім впав у лють.
Гвіневра: А я й поготів, сильно за нього турбувалася. Гірко було мені спостерігати, як руйнується і приходить в непридатність настільки досконале створення під назвою «ідеальний лицар».
Автор:  Прийшла вона до короля зі своїми турботами і стала з ним радитись.
Гвіневра: Що ж нам робити, Артуре? Поглянь но на Ланселота, а молодь…?

Артур: Я й сам сильно стурбований долею молодого покоління. Не розумію я їх… У цих молодих все є: одягаються в шовк і оксамит, їдять досхочу, сплять спокійно. Навіть біль нерозділеного кохання їм незнайомий: крутять романи, коли заманеться, і з тими, з ким захочуть. Нинішня молодь не знає, що таке біль і голод, втома і дисципліна - словом, усе те, що формувало лицарський стан. І при всьому при тому вони незадоволені. Постійно ниють, скаржаться, що народилися в поганий час!
  Гвіневера: Вони по-своєму праві, мілорде.
  Артур: Що ви маєте на увазі?
Гвіневра: Розумієте, сір, вони не знаходять собі застосування. У наш час лицарі не затребувані. Адже не секрет, що самий злий гончий пес, самий жвавий кінь, найкраща із жінок і найхоробріший серед чоловіків – усі втрачають свої переваги через непоборний вплив неробства і нудьги. Ви подивіться, навіть наш бездоганний лицар сер Ланселот перетворився на дрібного буркотуна - він вередує, немов невгамовний хлопчисько, вимушений просиджувати на довгої недільної обідні.
Артур: Але що ж з усім цим робити ? Я сам бачу , як моє улюблене дітище - збори благородних лицарів Круглого Столу - занепадає і руйнується на моїх очах. Скоро він просто зникне , подібно піщаній дюні на сильному вітрі . Скільки тягот я подолав , скільки сил поклав на досягнення миру і спокою у своєму королівстві. І ось тепер мета досягнута , але виявилося , що мир страшніший за війну! Ви не повірите , мадам , але я часто шкодую за колишніми темними часами. Хоч би трапилася яка-небудь ворожнеча , щоб вирішити наші проблеми!
 Гвіневра: Не ви перший, не ви останній опиняєтеся в такому положенні , сір! Давайте спробуємо розібратися. Так , в цілому у нас в королівстві панує мир . Але , як загальне здоров'я у людини допускає наявність десятка дрібних хвороб, так само і держава - не що інше як поєднання безлічі дрібних воєн.
Артур : Не цілком вловлюю вашу думку , мадам .
   Гвіневра : - А між тим вона стара , як саме життя. Хіба вам не доводилося чути про безсовісних лицарів , які збирають цілі зграї і господарюють на дорогах? Стоъть такий розбійник на перехресті і нікому не дає проходу : гаманець , мовляв , або життя . А що вже говорити про страшних велетнів, які знищують стада, і вогнедишних драконів, що спалюють поля разом з урожаєм ! Ось вони, наші дрібні війни - занадто незначні для королівської армії, але шкідливі для мирних жителів , які не вміють власними силами впоратися з бідою.
     Артур : А, я зрозумів : ви маєте на увазі лицарські подвиги!
    Гвіневра : - Дійсно , я думала ...
     Артур : На жаль , мадам , нинішню молодь на це не підбити . Старомодні історії про благородних мандрівних лицарів не викликають у них нічого , крім сміху . Мені , право , образливо за наших ветеранів , що проливали кров на полі !
Гвіневра : - Одна справа стати великим (на це не всі здатні ) , і зовсім інша - не дати собі опуститися , що не подрібнювати . Я впевнена , що кожен чоловік бажає бути значним ! Але це можливо лише в тому випадку , якщо він є частиною чогось незмірно більш великого , ніж він сам по собі. Навіть найкращий у світі лицар втрачає свою велич , якщо довго сидить без діла. Ми повинні віднайти ідею , яка б об'єднала всіх ваших підданих. І мені здається , що такою ідеєю стане велика війна проти дрібних бід. Треба тільки знайти підходящий гасло для нашої кампанії . Придумайте ж слово , сір ! Якийсь загальна назва для всієї цієї купи дрібних бід. І ми піднімемо всі лицарство на боротьбу проти них.
  Артур : Як щодо справедливості?
   Гвіневра : Не годиться . Якось розпливчасто і холодно . А ось королівська справедливість - вже краще. Точно , так і назвемо ! І тоді кожен лицар стане персональним провідником і захисником королівської справедливості , відповідальним за її дотримання . Це може спрацювати ... на якийсь час. А далі ми придумаємо щось ще . Ось , скажімо , Мерлін : у нього повно всяких різних пророцтв практично з будь-якого приводу . Нам слід звернутися до його імені , це знайде відгук у серцях. Людям подобається відчувати себе освіченими християнами , навіть якщо вони діють повною темряві та невігластві . Я впевнена : молоді лицарі , які нині розважаються тим , що на дозвіллі спокушають юних леді , перетворяться на ревних захисників дам.
  Артур :  Воно б добре ! Ось тільки незрозуміло , яким чином оголосити цю велику війну?
  Гвіневра : Почніть з самого кращого в світі лицаря .
   - Ви маєте на увазі Ланселота ?
  Гвіневра : Саме так. І нехай він візьме з собою найгіршого лицаря .
 Артур :  Ну , таких- то у нас достатньо , навіть очі розбігаються. Вважаю , найкращим кандидатом стане племінник сера Ланселота , самий ледачий і безглуздий з молодих лицарів , самий що ні на є ...
Гвіневра : Досить , мілорде ! Мені знайомий цей юнак на ім'я сер Ліонель , - зітхнула Гвіневера . - Скажіть , сір , якщо мені вдасться умовити сера Ланселота стати першим хранителем королівської справедливості , чи зумієте ви відправити з ним його племінника ?
Артур : Взагалі- думка непогана . Я спробую це організувати. А ви , виявляється , чудовий порадник , моя дорога !
 Гвіневра :Тоді дозвольте дати вам ще одна порада , пане. Ви самі знаєте , що сер Ланселот вельми своєрідна людина . Він не такий , як усі, і підхід до нього потрібен особливий . Ви легше досягнете свого , якщо змусите його повірити , ніби це його власна ідея. Давайте-но зробимо так: я його попередньо підготую до ідеї мандрів , а потім передам у ваші руки.
  Артур : - Годиться ! - Погодився Артур . - Найкращий і найгірший ...
 Гвіневра :Дуже цікава комбінація ... Такий союз обіцяє стати непереможним.
 Артур :  - Ви абсолютно праві , пане. Саме завдяки подібним спілкам та виграються війни!
Король Артур виходить зі сцени. Заходить Ланселот.
Гвіневра: Я часто заздрю чоловікам . Адже вам відкриті всі дороги. Ви можете , нікого не попереджаючи , не просячи  дозволу , взяти і виїхати. Вислизнути від тутешньої нудьги і безглуздості в великий зелений світ з безліччю чудес і пригод . Ви можете відвідувати різні незвичайні місця , відшукувати і виправляти заворушення , які чиняться в цьому світі , карати зло і всюди стверджувати королівський світ . Взяти хоч вас , сер Ланселот ! Ви маєте можливість хоч сьогодні покинути наш замок і відправитися туди , де потрібні справжні чоловіки , де ще цінуються відвага і лицарська честь . І я здогадуюся , що ви плануєте ...
 Ланселот:  Але , міледі ...
Гвіневра: Ой , не треба! Нічого мені не розповідайте . Чи не розкривайте мені своїх таємних задумів. Я ще більше засмучусь . Знаєте , часом на мене щось находить , і я пристрасно бажаю бути чоловіком! Але , на жаль , моя доля - вічне очікування . А єдина доступна розвага - це вишивати кольоровими шовками сцени захоплюючого лицарського життя. Погодьтесь, не дуже захоплююче заняття. О, з якою б охотою я проміняла б голку на меч !
Ланселот: Але , мадам, ви мусите бути щасливою від усвідомлення того, що безліч чоловіків носять ваш світлий образ у своєму серці ! Вони обрали вас об'єктом свого лицарського поклоніння і готові всім пожертвувати заради вашої любові . Вони моляться на вас і безмовно мріють про ваше благословення ,так наче ви були богинею.
Гвіневра: На жаль , сер лицар ! Можливо , все , що ви говорите , - правда. Але я ще не богиня і не відаю , що діється в душах людей. Боюсь, що безмовні молитви не доходять до мене . А що стосується лицарської самопожертви , то мені відомий лише один шлях .
Ланселот: І який же , міледі ?
Гвіневра:  Я можу пояснити на прикладі. Дивіться , сер Ланселот ! Далеко на півночі нашої країни з’явилося  розбійницьке гніздо: два брата - лиходія сколотили зграю і розоряли всю округу. Вони безсоромно гнітили мирних жителів , роблячи їх життя нестерпним. Добре , що при дворі знайшовся відважний лицар , який не побоявся наодинці виступити проти зловмисників. Подібно до лицарів минулих часів , він виїхав в ту далеку сторону і переміг розбійних братів . Але не став вбивати полонених на місці , а відіслав їх у Камелот - щоб здалися вони мені на милість , а я вже буду вирішувати , стратити їх або милувати . Ось у чому полягало його лицарське служіння . І такі молитви мені зрозумілі, скажу більше , приємні. Адже таким непрямим способом я отримую можливість долучитися до життя за межами нашого замку і побувати там, куди мені як жінці шлях заборонений.
Ланселот: І хто ж був той лицар ? Я його знаю ?
Гвіневра:  О, ні , сер! Не просіть , я не можу назвати його ім'я , бо пов'язана клятвою . Справа в тому , що сам лицар побажав залишитися невідомим і дуже просив мене не розголошувати цю історію.
  Ланселот: Ах , так ! Але я все одно дізнаюся . Нехай , це буде непросто , але я ...
   Тут Гвіневера перервала його владним жестом .
   Гвіневра:   Скажіть , сер Ланселот , ви мій лицар ?
   Ланселот: Звичайно , міледі. Я ж у тому поклявся !
   Гвіневра:  І мої бажання щось для вас означають ?
  Ланселот:  Вони для мене закон , мадам !
   Гвіневра:   У такому разі я прошу вас нічого не вивідувати .
  Ланселот:  Як скажете , моя королева . Але я хотів би знати : вам дійсно доставили задоволення діяння того лицаря ?
   Гвіневра:   О , так! Вони мене дуже порадували . Завдяки його зусиллям я деяким чином заявила про себе світові , довела , що я теж щось значу . (виходить зі сцени)

  Автор: На тому розмова і закінчився . Сер Ланселот поспішив попрощатися, а королева з легкою посмішкою дивилася йому вслід - скуйовджений , з насупленим обличчям , він зараз нагадував засмучену дитину . Але як би то не було , а Гвіневера своєї мети домоглася ! Тепер у справу належало втрутитись королю.

  Автор: Артур побачив, як сер Ланселот похмуро походжає по мурі, і у нього тут же дозрів план дій. З особистого досвіду він знав: для сюзерена немає кращого способу прив'язати до себе підданого, як звернутися до нього за допомогою чи порадою. У цьому ключі він і вирішив діяти.

 Артур виходить на сцену, а назустріч Ланселот
    Ланселот:  - Пробачте , пане, - сказав лицар . - Я вам не заважатиму?
Артур:- О , це ви , сер! А я вас і не помітив , так глибоко замислився.
     Ланселот:  - Сір , не варто вам тут перебувати одному , без охорони.
 Артур:  - На жаль , мій друг , я не один , - зітхнув король . - З усіх боків мене оточують турботи . Як дивно , що ви з'явилися в цю мить ! А я саме збирався за вами послати. Скажіть , ви вірите в уявний зв'язок між людьми? Чи можливе таке , щоб одна людина з'явилася на безмовний поклик іншого?
     Ланселот:  - Думаю, так , пане. У всякому випадку зі мною таке не раз траплялося : варто згадати про когось, і тут же його зустрічаєш . Правда , важко сказати , що тут є причиною , а що наслідком .
  Артур: - Це надзвичайно цікава тема , і ми неодмінно повернемося до неї , але в інший час. А зараз мені терміново потрібна ваша допомога.
    Ланселот: Моя допомога , сір ?
Артур:- А що , я не можу попросити вас про допомогу ?
     Ланселот: Про що мова , мілорде ! Я завжди готовий вам прислужитися. Боюся тільки , що помічник з мене поганий - адже я не вмію носити воду в решеті .
  Артур: - Як ви забавно висловлюєтеся !
    Ланселот:  Це слова з однієї пісні , яку нещодавно співав трубадур .

Артур: Ну , неважливо. Отже , сер, я хотів говорити з вами як солдат з солдатом . Гадаю, ви теж бачите , що діється навколо , і не менше мого пригнічені цим. Ще зовсім недавно Англія була могутньою державою і неодноразово мала нагоду довести це світу. Згадайте, скільки славних перемог ми з вами здобули на полі борні ! І що ж ми маємо сьогодні ? Минуло зовсім небагато часу , і наша могутність тане на очах. Наші соратники , старі випробувані лицарі , поступово старіють і втрачають свою силу. А молоде покоління, на жаль , зроблено зовсім з іншого тіста . Вони не рвуться в бій , а воліють розважатися на балах . Боюся , дуже скоро ми без всякої війни втратимо армію.
Ланселот:  То, можливо , нам потрібна війна? Можливо , вона б загартувала бойовий дух юних лицарів.
  Артур: Ви , як завжди , праві, сер Ланселот . Але з ким же нам битися ? В даний час у нас немає ворогів. А до того часу , як вони з'являться , ми станемо абсолютно безпорадними. Зрозумійте мене правильно: я не маю претензій до наших ветеранів . Зрештою вони своє відвоювали і заслужили право на відпочинок. Але подивіться , хто приходить їм на зміну! Ці молоді лицарі тільки й знають , що танцюють на балах та розважаються . Погодьтеся , що подібний стан речей є неприпустимим . Може , ви щось придумаєте ? Я дуже розраховую на вашу допомогу , мій друг!

Ланселот: Я вважаю , сір , що молодь необхідно навчати військової професії.
  Артур:  Але як ? У турнірах ці молодчики не бажають брати участі - бояться пошкодити свою дорогоцінну зовнішність.
 Ланселот:  - От ми були іншими ... Чи не правда , сір ? Я пам'ятаю , як ви насмерть билися біля того джерела ! І ніхто навіть не здогадувався про те , що ви король ...
   Артур:  Давайте не будемо відволікатися , друже. Старі поєдинки - це, звичайно , добре, але мене зараз більше хвилює нинішня ситуація. Ще півбіди , якби йшлося про якусь жменьку нікчемних зніжених франтів . Але хвороба доторкнула буквально всю молодь. Нащадки самих знатних родин нікуди не годяться. О, що за часи настали ! Кращі перетворилися на гірших. Та взяти хоч вашого племінника. На тілі у цього юнака більше стрічок , ніж бойових шрамів. А всі свої поранення він отримав в битві з колючими шипами троянд.
  Ланселот: Ви говорите про сера Ліонеля , пане?
    Артур:  Про кого ж ще ? Не хочу сказати , що він найгірший. В тому і річ , що він типовий представник свого покоління. Подивіться на них! Найнебезпечніше зброя, яку вони тримали в руках , це лютня . Вони надають перевагу інтригам і пліткам на придворних бенкетах, аніж лицарським поєдинкам.
Ланселот: Я витягну це цуценя за вуха і власноруч утоплю у кріпосному рові!
       Артур:  - Боюся , мій друг , що вам доведеться мати справу не з одним цуценям , а з цілим виводком , - заперечив Артур . - Чого доброго , весь рів заб'єте . Хоча ... Стривайте , ось воно , рішення! І придумали його ви ! Я завжди знав , що на вас можна покластися. Будемо сподіватися , що ви не помилилися.
   Ланселот:- Я вас не розумію , сір ! Що я придумав ? Не пам'ятаю , щоб я щось пропонував ...
       Артур:  - Ну , як же ! Ви сказали: я витягну це цуценя ...
   Ланселот: ... І власноруч утоплю .
      Артур:  - Стривайте , давайте зупинимося на першій частині вашої обіцянки. Топити не треба , просто витягніть його зі звичного оточення . Ви ж самі це запропонували , сер. Блискуча ідея ! Припустімо, що ми складемо пару - старий , навчений досвідом лицар і такий от молодик , і відправимо їх разом в мандрівку . Припустимо , з якоюсь важливою і небезпечною місією . Хіба можна придумати кращий спосіб навчити і загартувати молоду людину? Дякую вам, мій друг! Думаю, і нашим ветеранам це сподобається . Лише вряди -годи їм представляється можливість згадати молодість .
Ланселот:Але , сір , про яку місію може йти мова?
        Артур:   - А ви думаєте , така не знайдеться ? Подивіться, в нашому королівстві повнісінько несправедливостей , які вимагають виправлення . Ми могли б присвоїти такий парочці гідне звання - наприклад , захисники королівського спокою . Вони отримали б вірчі грамоти і стали офіційними представниками короля. Що ви про це думаєте , сер Ланселот ?
   Ланселот:- Поки важко сказати , сір . Одне мені ясно : поспішати тут не слід. Якщо ви відправите одночасно сотню таких пар , то вже в перший день вибухне війна - один королівський світ буде воювати проти іншого .
        Артур:   - Проте це бачиться мені непоганим рішенням , - сказав Артур . - Втім , ми все ще ретельно обміркуємо . Велике вам спасибі за блискучу ідею , мій друг.

Виходять зі сцени, заходить рицар.
Рицар: А де Ліонель ? Він зазвичай приходить одним з перших - ще до того , як пролунає «Амінь» на вечірній. Пам'ятається , він щось таке говорив про призначене побачення. Напевно нічого не відомо ... але здогадатися неважко. Але ні , я не вірю. Адже вона стара , їй нещодавно стукнуло двадцять три ! А-а-а-а! пригадав! Я майже впевнений , що у нього побачення з дядечком . Я бачив , як вони разом йшли вулицею - наш Ліонель і сер Ланс- як - там – його…
   Автор:   У цей момент з'явився горезвісний Ліонель - він не поспішаючи наблизився до приятеля , вигляд у нього був досить понурий .
  Рицар: - Що з тобою , друже ? Чому ти мовчиш - язика, чи що , проковтнув ?
   Ліонель: Язика проковтнув ! Ой , не можу !
   Рицар:  - Та що ж в тебе скоїлося?.
  Ліонель: - Я не можу вам розповісти
   Рицар: Це якось пов'язано з твоїм дядьком - сером Лансом - як - там - його ? Які можуть бути таємниці від друзів , Ліонель ! Ти ж , сподіваюся , не пов'язаний лицарської клятвою?
   Ліонель - Ні , клятви я не давав.
      Рицар: - Ну , тоді розповідай швидше! Не мучай .
  Ліонель - Дядечко хоче , щоб я відправився разом з ним в мандрівку .
     Рицар: - Що за мандрівка?
   - Ну , в пошуках пригод - прекрасні діви , дракони і інша нісенітниця . Все, як у стародавніх романах.
    Рицар:  - Ну і ? ..
  Ліонель - Я , природно , не хочу їхати!
      Рицар: - Це помітно. - І я тебе розумію . Чого доброго зустрінешся з велетнем - він тебе розчавить , як муху .Сміється - Та ні ж , постривай!  Послухай мене , Ліонель ! Ти будеш просто божевільним , коли відмовишся . Адже потім ти зможеш роками травити байки . Я так і чую , як наш Ліонель розливається : «І тут на нас з дядьком вискочив дракон ...» або « Я націлив свій ясеневий спис і наскрізь пробив обладунки і груди сера Пентюха». Ні, клянусь честю , якщо ти відмовишся - ми цього не винесемо !
   Ліонель - Ну так - це може виявитися цікавим . Але , з іншого боку , стільки незручностей , не знаю , як я витримаю. Уявляєте , він збирається спати на голій землі . Так і сказав : ніяких ліжок !
 Рицар:  - Зате , яку славу ти здобудеш! (в сторону говорить) А я із друзями буду потім з тебе знущатися (сміється).
Виходять. На сцену швидко виходить Ланселот. Побачивши його, Ліонель повертається, а рицар затримується неподалік
Ліонель: Дядечко , я все серйозно обдумав і прийняв рішення. Я вирушаю з вами на пошуки пригод.
Ланселот:  Дуже радий. - Повір , ти не пошкодуєш . Молодій людині взагалі не слід занадто довго обтиратися при дворі.
 Ліонель:  - А коли ми виїжджаємо , дядько ?
 Ланселот: Тут треба діяти з оглядкою . Якщо ми привселюдно оголосимо про свій від'їзд , то в Камелоті запанує переполох : почнуть охати - ахати , сльози проливати. Не виключено навіть, що король з королевою заборонять нам куди-небудь їхати . Тому давай поки тримати наші плани в секреті - все підготуємо , зберемося і по-тихому заїдемо. Хай потім журяться - обурюються після нашого від'їзду . А коли повернемося зі славою , пристрасті вже стихнуть . Та й зрештою переможців не судять !
Ліонель: Гаразд, дядечко. Ми попросту розтанемо, як ранковий туман. Ось забавно було б подивитися на їхні обличчя, коли виявиться, що ми зникли!

Автор: І почалися таємні приготування до походу. Дядя з племінником розвели таку секретність - стільки було таємних посмішок і недомовок, стільки переглядань і перешіптувань по кутах, - що незабаром навіть придворні хорти (та що там пси - навіть голуби на міській вежі!) Зрозуміли: затівається щось незвичайне. Що не день, обидва лицаря, молодий і старий, усамітнювалися в яких-небудь затишних містечках і самовіддано будували плани - так що деякі лицарі (з тих, що дурніші) навіть запідозрили зраду.
Автор: Нарешті приготування закінчились. І під покривом ночі двоє лицарів вирушили у дорогу.

(доклеить)

Алхімік:
Все так чарівно і так пишно!
Невже все було так успішно?
Я знаю, що в середнії віки
Не тільки на турнірах
Ламалися списи.
Дух:
Ти  про чуму і про холеру чув?
Не раз не двічі голод був…
А війни, війни – це біда
Що є страшнішого, коли іде війна!
Та віра справжня врятувала світ,
Позбавила і Русь вона від бід!
Алхімік:
Ти про князів, що в Києві жили?
Рівноапостольними їх в народі нарекли.
Отож і я там хочу побувати
І про княгиню Ольгу все дізнатись.
Дух:
 Ходім туди, де квітне цвітом
Історії троянда дика…
На сцені з’являються учасники сценки «Перед світанком»
По закінченні читається поезія «Анна Ярославна»
Анна Ярославна (автор Н. С. Тихонов)
Над Днепром и над Софией славной
Тонкий звук проносится легко,
Как же, Анна, Анна Ярославна,
Ты живёшь от дома далеко!

До тебя не так легко добраться,
Не вернуть тебя уже домой,
И тебе уж не княжною зваться -
Королевой Франции самой.

Небо низко, сумрачно и бледно,
В прорези окна ещё бледней,
Виден город - маленький и бедный, -
И река - она ещё бедней.

На рассвете дивами вставали
Облака и отступала мгла,
Будто там на облаках пылали
Золотой Софии купола.

Неуютно, холодно и голо,
Серых крыш унылая гряда,
Что тебя с красой твоей весёлой,
Ярославна, привело сюда?

Из блестящих киевских покоев,
От друзей, с какими говоришь
Обо всём высоком мирострое,
В эту глушь, в неведомый Париж?

Может, эти улицы кривые
Лишь затем сожгли твою мечту,
Чтоб узнала Франция впервые
Всей души славянской красоту!

Алхімік:
Розумні та мудрі правителі в нас
Були в той далекий і славний той час

Дух:
А у Європі це - страшні часи
Походи хрестові так часто були.
І йшли із усюд тисячі християн
У Землю Святу, щоб побить мусульман.
Алхімік:
І в Єрусалимі у страшній борні
Зійшлися на смерть всі релігії три!
Дух:
 Ходім туди, де квітне цвітом
Історії троянда дика…

Уривок із вистави «Натан Мудрий»
ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ
Явление первое
На екране Иерусалим. дом  Натана.
Натан возвращается из путешествия, Дайя встречает его.
Дайя
Он, это он! Натан! Ну, слава богу,
Что наконец-то возвратились вы!
Натан
Да, слава богу, Дайя; но к чему
Тут слово "наконец"? Вернуться раньше
Хотел я? Или мог? До Вавилона
Все двести миль клади, когда с дороги
Приходится, как мне пришлось теперь,
Сворачивать направо и налево;
Да и долги собрать повсюду - тоже
Не легкое то дело и не так
Дается сразу в руки, как хотелось.
Дайя
А горе-то какое, о Натан,
Какое здесь вам угрожало горе!
Ваш дом...
Натан
Горел. Я слышал. И дай бог,
Чтоб больше ничего не предстояло
Услышать мне.
Ну что ж! Тогда бы, Дайя,
Построили себе мы новый дом,
И более удобный.
Дайя
Что же? Верно!
Но вместе с ним чуть Рэха не сгорела.
Натан
Сгорела? Кто? Сгорела Рэха? Рэха?
Я этого не слышал. Ну, тогда...
Тогда бы я и в доме не нуждался.
Чуть не сгорела! А!
Дайя:
Да нет же, не сгорела
Он Рэху спас и вынес из огня
Её ж душа была все время с вами
И с ним.
Натан
И с ним? А это кто же?
Дайя
Тот,
Кто спас ее из пламени.
Натан
Кто он?
Кто он и где? Кто Рэху спас мою?
Дайя
Храмовник молодой: на днях как пленник
Доставлен он сюда, и Саладин
Помиловал его.
Натан
Что? Как? Храмовник
Помилован султаном Саладином?
Так для спасенья Рэхи нужно было
Неслыханному чуду совершиться?
О боже, боже!
Где ж он, Дайя,
Где этот благородный человек?
Веди меня к его ногам. Конечно,
На первый раз вы отдали ему
Все ценное, что вам я здесь оставил?
Все отдали? И обещали дать
Гораздо больше?
Дайя
Как могли мы!
Натан
Нет?
Дайя
Он к нам пришел неведомо откуда,
Ушел от нас неведомо куда,
Не зная дома, лишь по крику Рэхи
О помощи он ринулся бесстрашно
В огонь и дым, плащом слегка прикрывшись.
Мы думали уже, что он погиб;
Как вдруг опять он из огня и дыма
Является и сильною рукой
Над головой высоко держит Рэху.
Мы кинулись его благодарить;
Но, холоден и нем, свою добычу
Пред нами положил он - и в толпе
Исчез.
Натан
Но не навеки, я надеюсь.
Дайя
Немного дней спустя мы увидали:
Гуляет он под пальмами, что гроб
Господень осеняют. Я в восторге
Скорей к нему: благодарю сначала,
Потом прошу, молю прийти хоть раз
Порадовать невинное созданье,
Которое не обретет покоя,
Пока всей благодарности в слезах
У ног его не выльет.
Натан
Ну?
Дайя
Напрасно!
Ко всем моленьям нашим был он глух,
Лишь горькими насмешками осыпал
Особенно меня...
Натан
И отпугнул?
Дайя
Ну нет, совсем напротив! С той поры
К нему я подходила каждый день,
И каждый день он надо мной глумился.
Чего-чего не натерпелась я!
Чего бы не стерпела я охотно
И долее! Но уж давно не видно
Его под пальмами, что осеняют
Гроб нашего спасителя: куда
Девался он опять - никто не знает...
В недоуменье вы?
Натан
Я размышляю,
Как должен этот случай повлиять
На душу Рэхи. Выносить презренье,
Когда сама готова поклоняться!
Считать себя отвергнутой, когда
Влечению противиться не в силах!..
И вот уж голова в разладе с сердцем:
Что победит в конце концов - унынье
Иль ненависть ко всем и ко всему?
А иногда, вмешавшись в эту распрю,
Над тем и над другим воображенье
Одерживает верх, и человек
Становится мечтателем, в котором
То голова заменит властно сердце,
То сердце голову. Плохая смена!
Быть может, я совсем не знаю Рэху,
Но думается мне, что эта участь
Постигла и ее: она мечтает.
Дайя
Но так благочестиво, так невинно!
Натан
Пускай - и все же это только бред!
Дайя
Особенно одна - ну, скажем, греза
Ей дорога. Храмовник этот будто
Не сын земли и чужд всего земного;
Она его тем ангелом считает,
Которого охране с детских лет
Привыкла доверять свое сердечко:
Но будьте снисходительны, не троньте
Ее мечты, которую способны
Понять и христианин, и еврей,
И мусульманин, - сладостной мечты!
Натан
Мечты, мне так же сладостной! - Ну, Дайя,
Ступай теперь, голубушка, ступай,
Взгляни, что Рэха делает; хотел бы
Я с ней поговорить. А уж потом
На поиски за диким, своенравным
Тем ангелом-хранителем отправсся.
И если на земле, среди нас грешных,
Он странствовать изволит,
Найди и приведи его.
А я, пожалуй, сам пойду к султану –
Он звал меня, наверное, за тем,
Чтоб денег попросить у доброго еврея!
Уходят со сцены

Явление второе
Рэха, Дайя и Храмовник, которому кто-то отворяет дверь
снаружи со словами: "Идите прямо!"
Рэха (сначала вздрагивает, потом овладевает собой и хочет броситься к его ногам)
Он! Спаситель мой!
Храмовник
Я этого боялся: оттого-то
И медлил я; и все же...
Рэха
Я хочу
Склониться перед гордым человеком,
Чтоб не его благодарить, а бога.
Он это отвергает; благодарность
Нужна ему не больше, чем ведру,
Которому на славу потрудиться
Пришлось на том пожаре; ведь оно
Давало наполнять себя и снова
Опорожнять - не зная, для чего.
И так же было с ним: вдруг очутился
В пылу пожара он; к нему случайно
Я на руки свалилась, пролежала,
Как искра на плаще его, случайно
Я на его руках, пока вдруг снова
Какая-то неведомая сила
Из пламени не выбросила нас.
За что ж благодарить его? В Европе
Вино творит такие ли дела!
Храмовники на то и существуют,
Чтоб всякого - горит ли кто иль тонет
Спасать без рассужденья, как спасают
Ученые собаки.
Храмовник (все время удивленно  и взволнованно глядевший на нее)
Дайя, Дайя!
Пускай в минуты горя и досады
Я был с тобой не сдержан, но зачем
Ей было доносить о всяком вздоре,
Что с языка срывался у меня?
Ты слишком зло мне отомстила, Дайя!
Смени же гнев на милость: будь теперь
Заступницей моей.
Дайя
Сдается, рыцарь,
Сдается мне, что мелкие колючки,
Попавшие ей в сердце, против вас
Не обратятся.
Рэха
Как? Вы были в горе?
И горе вам дороже было жизни?
Храмовник
О доброе, о милое дитя!
Но что со мной? Как будто раздвоилась
Душа моя: глядеть мне или слушать?
Не эту девушку - нет, не ее,
Нет, не ее - спасал я на пожаре.
Кто мог бы знать ее - и не спасти
Из пламени? Кто стал бы ждать меня
Для этого? Да, страх черты меняет...
(Молчание. Он как бы забывается в созерцании ее.)
Рэха
А я таким же точно вижу вас.
(Опять молчание; чтобы вывести его из этого молчания,
она продолжает.)
Скажите же нам, рыцарь, где вы были?
Ведь мы так долго ждали вас. Я также
Спросила бы: где вы теперь?
Храмовник
Теперь
Где лучше и не быть бы мне, пожалуй.
Рэха
А были где? - Не там ли, где, пожалуй,
Опять-таки вам лучше и не быть?
Вот это уж нехорошо.
Храмовник
Я был...
На этом... как его? Ну!.. На Синае.
Рэха
Вы были на Синае? Как я рада!
Теперь-то уж могу узнать я, правда ль...
Храмовник
Что: правда ли? Что можно видеть место,
Где, стоя перед богом, Моисей...
Рэха
Совсем не то! Где Моисей стоял
Стоял он перед богом. И об этом
Я знаю уж достаточно. Нет, вот что
Узнать бы мне от вас хотелось: правда ль,
Что будто бы всходить гораздо легче
На эту гору, чем с нее спускаться?
Когда случалось на горы всходить,
Наоборот со мной всегда бывало.
Ну, рыцарь? Что ж? Вы даже отвернулись?
И на меня глядеть вы не хотите?
Храмовник
Лишь потому, что слушать вас хочу.
Рэха
Не для того ль, чтоб скрыть свою насмешку
Над глупой болтовней моей? Над тем,
Что ничего важнее не могла
Спросить я о такой святыне! Верно?
Храмовник
О, если так, то вам в глаза, как раньше,
Глядеть я буду... Что? Теперь уж вам
Потупить их пришлось? Сдержать улыбку
Теперь, уж вы хотите? Так зачем же
Стараться мне по взгляду, по улыбке
Проникнуть в то, что я так ясно слышу,
Что мне вы говорите так понятно
Молчанием своим?.. Ах, Рэха, Рэха!
Как верно он сказал: "Но только вы
Сперва ее узнайте!"
Рэха
Кто сказал?
И это вам сказали?.. Про кого же?
Храмовник
"Но только вы сперва ее узнайте!"
Сказал мне ваш отец про вас.
Дайя
А я-то?
Я разве не твердила вам того же?
Храмовник
Но где же он? Где ваш отец? Неужто
Все во дворце еще?
Рэха
Должно быть.
Храмовник
Там?
Все там еще? Ах, как же я забывчив!
Нет, нет, не думаю. - Он будет ждать
Меня у стен монастыря - я вспомнил:
Мы так с ним и условились. Простите!
Иду и с ним вернусь.
Дайя
Останьтесь, рыцарь.
Я приведу его, а вы останьтесь.
Храмовник
Да нет же, нет! Он ждет меня, не вас.
К тому же он легко... С кем не бывает!..
Легко он мог при встрече... Вы султана
Не знаете!.. Легко могло случиться...
И если я сейчас же не уйду,
Поверьте мне - тогда грозит опасность.
Рэха
Опасность? Но кому?
Храмовник
И мне, и вам,
И вашему отцу. Спешить я должен,
Я должен поспешить!
Рэха:
Тогда, позвольте, пойду и  я
К султану Саладдину во дворец!
(Уходят.)

Сцена представляет приемный зал во дворце Саладина.
Саладин:
Позвал еврея я затем,
Чтоб денег из жида побольше выжать,
А если этот жид
Действительно так добр и так разумен,
Как Аль-Гафи о нем нам говорил?
Так что ж? Пускай! Беды я в том не вижу.
Ведь западню готовлю я скупому,
Лукавому, трусливому жиду,
А не с умом и с сердцем человеку.
Такой и без обмана будет мой.
Такого-то приятно и послушать.

Входит Натан
Саладин
Приблизься, жид! Еще!.. Еще!.. Не бойся!
Натан
Пусть враг тебя боится.
Саладин
Ты Натаном
Зовешься?
Натан
Да.
Саладин
И мудрым?
Натан
Нет.
Саладин
Понятно.
Не сам себе ты дал прозванье это;
Народ тебя прозвал.
Натан
Народ - быть может...
Саладин
Не думай, что я к голосу народа
С презреньем отношусь - уж я давно
Хотел узнать поближе человека,
Кому он дал прозванье мудреца.
 Довольно слов пустых! Пора и к делу.
Но откровенно, жид! Но - откровенно!
Натан
Поверь, я услужу тебе, султан;
Так услужу тебе, что и дальнейшим
Доверием меня ты удостоишь.
Саладин
Услужишь? Чем?
Натан
Доставлю я тебе
Все лучшее по самым сходным ценам.
Саладин
Да ты о чем? Не хочешь ли сказать
Ты про свои товары? Торговаться
Иди к сестре!
Я посылал не за торговцем вовсе.
Натан
Так ты узнать желаешь, без сомненья,
Что по пути приметить и разведать
Мне удалось насчет твоих врагов,
Которые опять зашевелились?
Поистине...
Саладин
И не туда я мечу.
Об этом-то я знаю все, что нужно.
Совсем другого я, совсем другого
Жду от тебя. И раз уж так ты мудр,
Ты вот что мне скажи: какую веру,
Какой закон считаешь ты всех лучше?


Натан
Султан, ведь я - еврей.
Саладин
Я мусульманин;
А христианин - третий между нами.
Но лишь одна из этих трех религий
Быть истинною может. Человек
Такой, как ты, не будет оставаться
При том, к чему случайностью рожденья
Он приведен был; если же и будет,
То, значит, он продумал все основы
И лучшее себе избрал. Так вот
Скажи и мне: какие основанья
Для выбора?
Ну, что же? Говори!
Иль дать тебе минуту пообдумать?
 (Выходит .)
Натан (один)
Гм! Гм!
Диковинно! - Что ж это? Что за прихоть?
Я ждал - он денег спросит, а ему
Понадобилась правда! Да какая!
… А если... если в правде
Нужна ему не правда? Если правда
Одна ловушка здесь? Нет, подозренье
Одно уж это слишком мелко. Мелко?
Что мелко для великих? Да, конечно,
Конечно, так: он прямо в дом вломился!
А друг придет - сначала постучится.
Я должен быть настороже! Но как?
Стоять за иудейство - не годится,
А против иудейства - уж совсем
Нехорошо. Тогда он будет вправе
Спросить меня: ты против иудейства,
Так почему ж не мусульманин ты?
Ах! Вот что! Да! Вот в чем мое спасенье!
Не дети ведь одни до сказок падки.
Пускай идет! Пускай теперь идет.
Входит Саладин
Саладин
Что ж? Не слишком скоро
Вернулся я? Обдумал ли ты все?
Ну, говори! Здесь ни одна душа
Нас не услышит.
Натан
Пусть хоть целый мир
Нас слушает.
Саладин
Вот как! В свою ты правду
Так сильно веришь? Да, вот это - мудрость!
От правды никогда не уклоняться
И ей одной все в жертву приносить!
И кровь и плоть! И жизнь и достоянье!
Натан
Но от меня, султан, ты ждешь ответа.
Начать его мне было бы удобней
Со сказочки. Позволишь?
Саладин
Отчего же!
До сказок я охотник, если их
Рассказывают складно.
Рассказывай! Рассказывай-ка лучше!


Натан
В глубокой тьме времен в стране восточной
Жил человек; был перстень у него
Руки любимой дар - с бесценным камнем.
То был опал с игрою многоцветной,
И обладал тот камень тайной силой:
Кто с верою носил его, всегда
Приятен был и господу и людям.
Так мудрено ль, что этот человек
Не только день и ночь не расставался
С сокровищем своим, но и навеки
Решил его в потомстве сохранить?
Решил и сделал так: оставил перстень
Из сыновей любимому, чтоб тот
Сам завещал его любимцу сыну
И чтоб такой избранник, невзирая
На возраст свой, одной лишь силой перстня
Главенствовал и властвовал над родом.
Внимай, султан.
Саладин
Я весь вниманье. Дальше.
Натан
От сына к сыну так переходя,
Достался, наконец, заветный перстень
Отцу трех сыновей; и как все трое
Равно ему во всем покорны были,
Так всех троих равно и он любил.
И лишь по временам отцу казалось,
Что перстня наиболее достоин
То старший сын, то средний, то меньшой,
Не выдержало любящее сердце
И перстень чудодейственный был порознь
Обещан всем троим. Так время шло.
Не за горами смерть. Отец, чем дальше,
Тем больше все смущается, скорбит:
Двух сыновей приходится обидеть.
Обманщиком явиться перед ними!
Как быть ему теперь? - И вот тайком
Он к мастеру шлет перстень с порученьем.
Какого бы труда, каких бы денег
Ни стоило, согласно образцу
Такие же еще два перстня сделать.
Работа удалась. Три перстня мастер
Заказчику принес - и сам заказчик
Свой перстень отличить не мог от новых.
Обрадованный старец призывает
К себе поочередно сыновей,
Благословляет их поочередно,
По перстню им дает - и умирает.
Ты слушаешь, султан?
Саладин (отворачивается от него в смущении)
Да, да! Но только
Кончай скорее сказку.
Натан
Я пришел
Уже к концу. Что было дальше - ясно
Само собой. Едва лишь закрывает
Отец глаза, приходит каждый с перстнем
И каждый хочет быть владыкой рода.
Ни розыски, ни жалобы, ни тяжбы
Ничто не помогает: доказать,
Где перстень настоящий, - невозможно.
(Молчит, выжидая ответа султана.)
Почти настолько же, как нам узнать,
Где вера настоящая.
Саладин
И все?
И это мне должно служить ответом?
Натан
Должно служить мне извиненьем только,
Что не берусь я различать те перстни,
Которые отец и заказал,
Чтоб различить нельзя их было вовсе.
Саладин
Что перстни мне! Оставь свою игру!
В религиях, которые тебе
Я перечислил, думаю, найдется
Различие; найти его нетрудно
В одежде даже, в пище и питье!
Натан
Но только не в основах. Ведь основа
У всех одна  история, не так ли?
Саладин
(Клянусь, он прав! И я умолкнуть должен.)
Натан
Теперь к перстням позволь мне возвратиться.
Как сказано, пошли у братьев тяжбы;
И каждый присягал перед судьей,
Что перстень им из рук отца получен
И был ему давным-давно обещан:
И было верно это утвержденье!
Саладин
А что ж судья? Услышать любопытно,
Как ты судью заставишь говорить?
Натан
Судья сказал: "Иль вашего отца
Доставьте мне сейчас, иль прочь идите.
Не думаете ль вы, что я обязан
Загадки вам разгадывать? Иль ждете,
Чтоб сам заговорил желанный перстень?
Постойте-ка! Я знаю, как отличить,
где перстень истинный, а где подделка!
Перстень есть у каждого:
Пусть каждый и считает,
Что перстнем он владеет настоящим.
Быть может, ваш отец не захотел,
Чтоб воцарилась в роде тирания
От перстня одного. Он вас любил,
Как видно, равно всех; не потому ли
Он не решился двух из вас обидеть
На пользу одному? Так подражайте ж
Отцу в любви и строго неподкупной
И чуждой предрассудков! Силу перстня.
Какой кому вручен, друг перед другом
Наперерыв старайтесь обнаружить!
Чтоб сила эта крепла, будьте сами
Скромны, миролюбивы, милосердны
И преданы чистосердечно Богу!
И если та же сила неизменно
Проявится и на потомках ваших,
Зову их через тысячи веков
Предстать пред этим местом. Здесь тогда
Другой судья - меня мудрее - будет.
Он скажет приговор. Ступайте!" - Так
Закончил речь судья благоразумный.
Саладин
О Боже! Боже!
Натан
Если, Саладин,
Ты чувствуешь в себе на то призванье
Мудрейшим этим быть...
Саладин (порывисто схватывает его за руку и до конца не выпускает ее)
Я? Я - ничто?
Ничтожный прах? - О боже!
Натан
Что с тобою?
Саладин
Натан, Натан! Ведь тысячи веков
Не минули еще. И мне ли место
Судьи занять! Прощай. Но будь мне другом.
Вот такова история у нас:Детей моего брата спас Еврей
А я обрёл теперь его детей
Храмовник:
И мы теперь –одна семья:
Рэха:
Мы – христиане
Натан:
Я – еврей
Саладин:
И мусульманин я!

Дайя:
И не имеет то для нас значенья
Когда в душе Богоявленье!
Любить и уважать старайтесь всех людей:
Будь мусульманин то или еврей!
Ведь Бог-отец так любит всех своих детей!
______________________________________

Алхімік:
Як добре, що напередодні свята,
Всі примирились! Є про що згадати.
Тепер перенеси мене в час свят,
На карнавал, чи може маскарад…
Я б радо завітав у місто чи село,
Де Новий рік святкують чи Різдво!

 Дух:
Чому ж не перенести?  Раз бажаєш,
Все про свята і праздники узнаєш!

 Виконується танець під музику «Under a Violet Moon» / Blackmore’s Night. По закінченні танцю, учасники, голосно сміючись, говорять:
- Ходімо, ходімо дивитись!
- А що?
- Та ж там показують уривок з містерії!
- А що таке містерія?
- Містерія - це  вистава релігійного змісту.
- Це що, ми йдемо в театр?
- Ні! Містерію ставлять на площах міст.
- А про що вистава?
- Звичайно про Різдво!
- Тихо!
- Тихо!
Учасники сідають по місцях. На сцені Сценка «У стаєнці»
Виконується  колядка «Нова радість стала…»

Анна:
Де ж та печера? Стільки йшла. А до цих пір не знаю, хто народився у них: хлоп’я чи дівчинка! Аби лиш було здорове! (гукає) Маріє, Йосифє! Агов! (виходить Марія з немовлям)
Марія: Мамо, це ти?! Ходімо скоріш до нас! Ми змушені були зупинитись тут у стайні, бо не знайшлось у цілому Віфлеємі для нас місця! Зараз дитятко покладу в ясла…
Анна: Ясла – це що нова мода тепер? Новонароджених кладуть у ясла.(зітхає) Що це таке робиться? Ось і мій віслюк, що на ньому я приїхала, всю дорогу тримався, а перед стайнею впав на коліна. Що це з ним?
М: Наш старенький осел не міг більш урочисто привітати моє Дитя…
А: Як поживаєш, доню. Чи хоч висипляєшся? Дай-но подивлюсь на тебе! Бліденька! Виснажена! Чи хоч висипляєшся?
М: Поки все гаразд, не хвилюйся так!
А: Дай же мені Дитятко. Де воно, моє маленьке Ангелятко? Зараз, зараз бабуся візьме тебе на ручки. У темній стайні мені навіть носика твого не видно! О, яке миле Дитятко, і чубчик волоссячка смішний який на голівці у Нього! А як воно дивиться своїми лагідними оченятами! Хм.. А як назвали?
М: Ісус!
А: Ісус, хлопчик! Звичайно, ми з  Йоахимом раділи б і дівчинці, але маємо хлопчика, і цим тішусь! Ну що скажеш, маленький горобчику! Ти насправді міцненький, як горішок! А який гарненький! Марія теж була дуже вродливим немовлям, але, мушу сказати…, ці повіки… а придивіться, які вії…
М: Мамо!
А: Маріє, всі бабусі однаково закохані в своїх онуків.
М (сонним голосом, тримаючи Дитя на колінах) Як добре, матусю, що ти є тут!
А: Вмощуйся зручніше, дитино моя! Ти ледь не валишся з ніг, така перевтомлена! Тепер двоє дітей у мене на колінах…

Звучить різдвяна мелодія

Алхімік:
Оце так славно мандрували!
Пора, як кажуть знати честь.
 Дух:
Звичайно, не кругом ми побували,
Не облетіли світ увесь.

Проте, нам буде, що згадати,
У цей чарівний, дивний час!

Вітаєм, друзі, вас із святом,
Нехай Господь оберігає вас!

Ось Новий рік стоїть біля порога,
Лишилося заледве кілька днів…
З історії вперед іде дорога,
ЇЇ початок в далечі віків.
Дорогу справді зможеш осягнути,
Художню книжку в руки ти візьми
Її герої можуть поруч бути,
Тебе проведуть крізь роки.
Поміж давніх часів
Ми блукали з вами.
Мандрували разом
Дивними шляхами.
Ви дізнались усі
Про віки середні,
Там змогли побувать
Всі безпосередньо.

Закінчується наше з вами свято
Попереду ще буде не одне.
Усіх ми хочем щиро привітати:
Хай Новий рік вам щастя принесе.
Бажаєм, щоб збувалися всі мрії,
Нехай Господь від лиха вбереже,
Нехай за руку вас веде Марія,
Любов у вашім серці зацвіте.
Від зірок до зірок
Ми підемо з вами.
Мандрувати будем
Дивними шляхами.
 І нехай у житті
Буде все чудово,
Будуть ясними дні,
Будуть всі здорові!
Фінальна пісня

Частина перша.

Еней (себто Тимур ) був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятійший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Еней: Я взявши торбу тягу дав; Забравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П'ятами з Трої накивав. І, швидко поробивши човни, На синє море поспускав, Троянців насаджавши повні, І куди очі почухрав. Ведуча: Но злая Гера, вража дочка, Розкудкудакалась, як квочка, Енея не любила - страх; Давно вона уже хотіла, Щоб його душка полетіла К чортам і щоб і дух не пах. Еней був тяжко не по серцю Тій Гері, - все її гнівив: Здававсь гірчийший їй від перцю, Ні в чим у Гери не просив; Еней: Но гірш за те їй не любився, Що, бачиш, в Трої народився І «мамо» Афродіту звав; І що ще мій покійний дядько, Паріс, Пріамове дитятко, Він Афродіті  ябко дав. Ведуча: А як то було? Нагадати Ми можем нині для усіх! Еней: І у історію пірнати Щоб все, що було, пригадати, Вас навчимо під Новий рік!  (вистава «Яблуко розбрату») Яблуко розбрату Автор: Далеко від Еллади, ген аж за морем, стояло велике місто Троя. З ним не могло змагатися багатством чи військом жодне з еллінських міст — ні семибрамні Фіви, ні просторі Мікени, ні войовнича Спарта, ні торговий Корінф. Правив Троєю цар Пріам, Зевсів нащадок. Пріам: Я, Пріам, маю чимало дітей, розумних і гарних. Та найдужче пишаюся старшим сином — Гектором, що, наче молодий дубок, дедалі міцнішає та вбирається в силу. А моя дружина Гекаба знову при надії сповити дитя. Автор: Та якось уночі Гекабі наснилося щось жаске, неймовірне, вона закричала і раптом прокинулась. Довго заспокоював дружину Пріам, поки вона нарешті змоглася на слово. Гекаба:  Наснилося мені, наче в нас знайшлася не дитина, а смолоскип, що яскраво і грізно палав. Від того червоного пломеню взялися вогнем усі будинки і стіни високої Трої, зайнялися навіть дерева на горі Іді, завжди зеленій. Горить... Усе довкола горить! Як важко дихати від того вогню, як важко! — Автор: А вранці народився в неї хлопчик, напрочуд гарний, великий. Щасливий Пріам не зміг, одначе, здолати тривоги і звелів привести доньку Кассандру – знану віщунку, що добре зналася на сновидіннях. Почувши про нічний сон цариці Гекаби, віщунка довго мовчала, а тоді, ніби по тяжкій надумі, похмуро промовила: Кассандра:— То сон лиховісний, Пріаме. Через твого сина, що народився сьогодні, загине священна Троя. Пріам:— Що ти сказала? Загине Троя? Через мого сина? Кассандра:— Загине! А щоб того не сталося, дитину треба убити. Пріам: Мені потьмяніло в очах. Хіба можу я убити дитину, убити власного сина? Але Кассандра сказала: через нього загине Троя. Загине священна Троя! Автор: Пріам аж почорнів з лиця, і перша паморозь лягла йому на темні скроні. Наступного дня прийшов його вірний раб Агелай. То був чоловік, що пас худобу на Іді. Пріам:— Я покликав тебе, бо знаю: ти зробиш усе, що я накажу. Візьми оце немовля, мого сина, занеси його в лісові хащі високо на Іді і там покинь. Нехай загине одна дитина, але вічно стоятиме Троя. Агелай: Не смію я, Агелай, відмовлятись, хоч пройняв мене живий жаль до дитини. Взяв я хлоп’я і подався на Іду. Пішов не туди, де жили пастухи й паслися отари, а вище, в самісінькі нетрі, поклав там дитину в якійсь невеличкій улоговині й майже бігцем повернувся до своєї лісової хатини. Минуло п’ять днів, довгих, нестерпних. Не витримав я більше! Зібрався та й  подався знов угору поглянути, що сталося з бідолашним хлоп’ям. Підійшов й до тієї улоговини і з подиву мало не скрикнув: на землі лежала ведмедиця й годувала немовля своїм молоком. Автор: Мов заворожений, стояв Агелай. А тоді обережно позадкував і сховався за деревом. Коли нарешті ведмедиця почвалала геть, він підняв заснуле дитя, та й заквапився додому. Агелай: Ач, яке воно гарне! Нехай мені буде за сина. І ймення дам йому гарне — Паріс. Автор: Дивом великим здивувалися всі пастухи, що в лісі знайшлося таке ловке, дуженьке дитя. — Мабуть, воно не простого роду, — вголос міркували вони. Агелай: Та я не прохопився і словом, що знаю, звідки взялось те хлоп’я. Я глядів його, поїв молоком, купав у нагрітій сонцем воді і врешті незчувся, як хлопець зіп’явся на ноги, а незабаром уже був пастушком. Збігли роки, і той пастушок став струнким юнаком дивовижної вроди. Не одна лісова німфа задивлялась на нього, а найсміливіша — Енона — навіть якось зазирнула до нього в курінь, та й зосталася там. Автор: Безжурно минала Парісова юність, осяяна першим великим коханням. Енона: Я навчала Паріса, як розрізняти сліди лісових звірів, як цілющим зіллям гоїти рани, як знаходити в хащах дорогу. А сама все чепурила і прикрашала квітами наш убогий курінь, і він здавався нам з Парісом кращим за багатий палац. Власне, Паріс тільки чув про палац, та не знав, який він на вигляд. Він і гадки не мав, що сам народився в палаці, і так щасливо, спокійно прожив би в курені на Іді весь вік, якби про те не дізнався. Автор: Одначе царська кров раз у раз озивалася в юнакові. Гарний, дужий, сміливий, він вирізнявся з-поміж інших пастухів, наче ясний сокіл серед чорної галичі. А в юнацьких змаганнях — у борні, в перегонах, у метанні диска чи списа — Паріс завжди ставав переможцем. Була в пастухів ще й інша розвага — двобій найдужчих биків. І тут Паріс завжди вигравав, його улюблений бик жодного разу не підвів свого пастуха.  Паріс : Якось прилюдно  я пообіцяв, що бика, який переможе мого улюбленця, сам увінчаю лаврами, наче героя. Та на мою біду, почув ці слова лихий бог Арей, що саме нудився без діла — любої його серцю війни тоді ніхто серед смертних не вів. Тож задля власної втіхи Арей перекинувся на здоровенного бика і легко здобув перемогу. Прикро стало мені, з образи я аж спаленів, але отямився і вчинив справедливо — увінчав чужого бика лавровим вінком. Автор: Не знав юнак, що із захмарного Олімпу за ним пильно стежили очі безсмертних богів і що його справедливий вчинок сподобався Громовержцеві. Саме тому, коли на весіллі Зевсового онука Пелея і нереїди Фетіди три найперші богині засперечалися через золоте яблуко з написом “Найвродливішій”, володар Олімпу згадав про Паріса, мовляв, ось хто буде богиням справедливий суддя! Того дня Паріс, як звичайно, пас на гірській полонині отару. Він лежав у холодку під крислатим деревом і чекав на Енону, що мала принести якийсь немудрий обід. Ось, нарешті, почулась хода, але не така легка, ледве чутна, як завжди. Ні, під тією ходою аж задудніла земля, задвигтіла гора Іда і захиталася її найбільша вершина Гаргар. Звідти хтось напрочуд швидко спускався, і враз перед здивованим пастухом став високий вродливий юнак, а за ним — три прегарні, пишно вбрані жінки. Паріс: Я схопився на ноги, та вони мене ледве тримали. Незнайомий юнак усміхнувся і лагідно мовив до мене. Гермес: Я — Гермес, вісник богів. А це — могутні богині Олімпу — Гера, Афіна Паллада і Афродіта. Та не бійся, Парісе, ти ж не з лякливих. І падати на коліна не треба. Стій і слухай уважно: Зевс, батько всіх безсмертних і смертних, хоче, щоб ти віддав це золоте яблуко тій з трьох богинь, яка, на твою думку, найвродливіша.  Гермес простяг Парісові золоте яблуко, що аж яріло на сонці Паріс:  Та я ж простий пастух, хіба я можу судити, котра з богинь найвродливіша, коли навіть звести очі на них я не годен? Залунав тихий сміх, наче хто сипонув кришталевими скельцями, і від того сміху Парісові стало раптом весело, гарно. Він глянув на богинь, і тоді найвеличніша з них ступила кілька кроків до нього і владно сказала: Гера: Я — Гера, владарка всього Олімпу. Подивись і скажи: хіба я, Зевсова дружина, не найвродливіша в світі? Якщо ти вчиниш справедливо і присудиш яблуко мені, я щедро віддячу: ти станеш панувати над усіма смертними, що живуть на землі. Другою до Паріса ступила була Афродіта, але Афіна Паллада випередила її, ще й роздратовано гримнула: Афіна: Не поспішай, Кіпрідо, знай своє місце. Та не забудь зняти гаптований пояс, адже в ньому всі твої чари кохання. Афродіта: Дарма, я і без нього чарівна, — безтурботно всміхнулась Афродіта. — А от ти зніми свій високий шолом, без нього ти просто кумедна! Насилу меткий Гермес заспокоїв богинь, і до Паріса велично приступила Афіна Паллада. Афіна: Не слухай, юначе, тієї безсоромниці і придивись пильніше до мене. Хіба ти бачив коли таку войовничу красу? Якщо ти присудиш золоте яблуко мені, то ніколи не знатимеш поразки в бою і станеш славетним героєм. Останньою до Паріса підійшла Афродіта.  Звабно всміхаючись, Афродіта простягла сніжно-білу руку Парісові. Афродіта: Віддай яблуко мені, ти ж сам бачиш: вродливішої за мене богині немає. А серед смертних є тільки одна, що може вродою рівнятися до мене. То Єлена, дружина спартанського царя Менелая. Я владна зробити так, що вона покине дім, родину і Спарту та й поїде за тобою хоч на край світу. Паріс: А Енона? Афродіта: Енона? Ця простенька німфа? Хіба вона до пари тобі? — І богиня засміялася, наче сипонула кришталевими скельцями. — Поглянь на себе, Парісе, такого красеня немає в усій Трої. І місце тобі не в пастушому курені, а в царському палаці. Паріс збентежено всміхнувся і, ледве зводячи дух, запитав: Паріс: Але ж, ти сказала, Єлена — дружина царя Менелая? Афродіта: Хай це тебе не обходить. Звірся на мене, богиню кохання. Якщо яблуко буде моє, Єлена покине Менелая і стане твоєю дружиною. Тільки тоді ти збагнеш, що таке врода і справжнє кохання. Кров шугонула Парісові в голову. Він простяг Афродіті золоте яблуко і знеможено впав їй до ніг. Так і знайшла його згодом Енона: він лежав на траві, якийсь дивний, знесилений, але з радісним блиском в очах. Енона: Що тобі сталося? Чого ти мовчиш? Я вперше в житті відчуваю тривогу. Мій Паріс! Ні вже не мій…. Гера: Що ти йому такого наобіцяла? Афіна: Хитра, лисиця! Ні тобі, ні йому це так не минеться! Афродіта: Не лусніть від заздрощів, що ви мені можете зробити? Гера: Я знаю, ти пообіцяла Парісові Єлену – дружину Менелая. Облуднице підла! Афіна: Паріс викраде  Елену, розпочнеться страшна війна! Я знищу Трою! Зітру з обличчя землі. Ніхто і не віритиме, що було колись таке місто! Я уб’ю Паріса! Афродіта: Ще побачимо, хто – кого! Гера: Ще побачимо! Розходяться ____________________________________________________________________ Ведуча: Побачила то Гера з неба, Що пан Еней на поромах; І мислить так: «Мені то треба, Щоб згинув він, щоб десь пропав!» Еней: Тому погналась до Еола, Щоб той вітрила нам порвав, І щоб ніхто, ніде, ніколи Уже про мене ніц не знав! Ведуча: Еол, зібравши свої вітри Енея знищить наказав! Аж у шумерськім давнім царстві Енеїв човен десь пристав. Еней: Отож і ви, разом зі мною До Гільгамеша - на уклін! Хоч і не бог, та не простої Породи він – а син царів! («Сказання про Гільгамеша») Автор: Після чергового бою умив Гільгамеш своє тіло, вся зброя на ньому блищала, З чола на спину він коси красиві закинув, З брудним він розлучився, у чисте усе перебрався. Накинув він плащ і навколо стану підперезався, І вінчав Гільгамеш себе тіарою, - На красу Гільгамеша підняла очі богиня Іштар:   І.: «Давай, Гільгамеш, будь мені чоловіком, Лишень ти мені будеш коханим, я буду жоною! Приготую для тебе золоту колісницю, З золотими колесами, з бурштиновими рогами, А впряжуть  в неї  бурих могутніх мулів.  Увійди в наш будинок у пахощах кедра! А як входити в дім ти наш станеш, І поріг і престол  поцілують твої ноги, Та схилять коліна государі, царі і владики, Та несуть тобі данину в дар із пагорбів і рівнин, Твої кози трійнею, а вівці двійнею нехай народжують, Твій в'ючний осел нехай дожене мула, Твої коні в колісниці нехай будуть горді у бігу, Під ярмом воли твої нехай не відають рівних! » Г.: «Навіщо ти хочеш, щоб я взяв тебе за дружину? Я дам тобі суконь, єлею для тіла, Я дам тобі м'яса у їжу і вина, Нагодую тебе хлібом, гідним богині, Вином я напою, гідним цариці, Твоє житло я  пишно прикрашу, Твої комори зерном засиплю, - Але за дружину собі тебе не візьму я! -         Але чому? -         Ти - жаровня, що гасне у холод, Чорні двері, що не тримають вітру і бурі, Палац, що обвалився на голову героєві, Слон, що розтоптав власну попону, Смола, якою обварився носильник, Ти плита, що не втримала кам'яну стіну, Таран, що передав жителів у ворожу землю, Ти сандаля, що тисне ногу пана! Якого чоловіка ти любила вічно, Яку славу тобі воздають? Давай перелічу всіх твоїх  чоловіків! Чоловіку юності твоєї, Думузі, З року в рік ти судила ридання. Пташку-пастушка ще ти любила - Ти його вдарила, крила зламала; Він живе серед лісів і кричить: «Мої крила!»  І ще ти любила пастуха-козопаса, Що тобі постійно носив зільного хліба, Кожен день козеняток тобі він різав; Ти його вдарила, перетворила на вовка, - Ганяють його свої ж підпаски, І собаки за стегна кусають. І мене покохавши ти так само учиниш? Автор: Як почула Іштар ці промови, Іштар розлютилася  і піднялася на небо, Піднявшись, Іштар перед батьком своїм, Ану, плаче, По щокам біжать її сльози: І.: «Батько мій, Гільгамеш мене осоромлює, Гільгамеш перерахував мої гріхи, Всі мої гріхи і всі мої скверни ». Ану:  «Хіба не ти образила царя Гільгамеша, Що Гільгамеш перерахував твої гріхи, Всі твої гріхи і всі твої скверни? » І: «Батько, створи Бика мені, щоб убив Гільгамеша в його житлі, За образу Гільгамеш поплатитися повинен! Якщо ж ти Бика не даси мені – Вражу я Гільгамеша в його власнім житлі, Прокладу я шлях в глибину пекла, Підніму я мертвих, щоб живих пожирали, - Стане менше тоді живих, ніж мертвих! » Ану: «Якщо від мене ти Бика бажаєш, У краю Урука будеш сім років змушена ти працювати. Сіна для худоби повинна зібрати, Для степової звірини повинна трави виростити». І.: «Для худоби я сіна в Уруці скопила, Для степової звірини трави зростила. Автор: Як почув Ану ці промови, На неї він зважив, Бика сотворив, В Урук із небес погнала його Іштар. Коли ж досяг він вулиць Урука, Спустився до Євфрату, за сім ковтків його випив Та річка засохла. Від дихання Бика розверзлася яма, Сто чоловіків Урука в неї звалилися. Від другого дихання розверзлася яма. Двісті чоловіків Урука в неї звалилися. При третьому диханні став бик плюватися на Енкіду; Енкіду – друг він та брат Гільгамешу. Енкіду вуста відкрив і мовить, віщає він Гильгамешу: Е.: - Друг мій, пишаємося ми нашою відвагою, Що ж ми відповімо на цю образу? Г.: - Друг мій, бачив я Бика лютість, Але сили його для нас не небезпечні. Вирву йому серце, покладу перед Шамаша, - Я і ти - Бика вб'ємо ми, Е.: -Встану я над його трупом на знак перемоги, Наповню роги єлеєм - подарую Лугальбанде! За товщу хвоста його вхоплюся я,А ти між рогами, між потилицею і шиєю, вдар його кинджалом, Автор: Погнав Енкіду, Бика повернув він, За товщу хвоста його вхопив він, А Гільгамеш, як побачив справу хороброго героя і вірного друга, Між рогами, між потилицею і шиєю Бика вразив кинджалом. Е: Як Бика ми вбили, йому вирвали серце, перед Шамаша поклали, Віддалившись, перед Шамаша ниць схилилися, Відпочивати сіли ми обидва брати. Автор: Почула ту мову Іштар, та й вчинила прокляття В горі своїм заламала руки свої процідивши: І.: -Горе нехай буде Гільгамешу, горе на голову Енкіду! Батьку, Ану, тебе буду уклінно просити: Пошли кару свою ти на голови їхні! Ім співають на вулицях пісні: «Хто ж красивий серед героїв, Хто ж це гордий серед чоловіків? Гільгамеш красивий серед героїв, Енкіду гордий посеред чоловіків! Бик богині, якого ми вигнали в гніві. Не досяг на вулицях повноти бажання!» Ану: Що ж зухвалців таких треба нам покарати, І навзаєм життя за бика у них відібрати! Заберу я життя у Енкіду, І нехай Гільгамеш іще постраждає за братом! На сцені знову Гільгамеш та Енкіду. Е.: Ой, щось недобре, вже стулює очі пітьма Я вже відхожу… і звідти нема вороття. Г.: Брате, я бачу, як гасне життя у тобі… Що я робитиму тут без тебе на землі? Енкіду вмирає. Г.: Серце у грудях наче уже й не моє: Плачу я. Діва прекрасна нехай відспіває тебе!  Звучить пісня «Плач Гильгамеша по Енкиду» _________________________________________________ Еней: Оце невдача Гільгамешу – Повстати проти всіх Богів, Ні, мені вистачить і Гери! Я би такого не хотів… Ведуча: Еней сказав : Еней: Тут не зостамся! Ведуча: Швиденько речі позбирав, Зо всім зібрався і уклався, І, скілько видно,почухрав. Плив-плив, плив-плив, що аж обридло, І море так йому огидло, Що бісом на його дививсь.  Еней: Коли б я краще вмер у Трої, Уже б не пив сеї гіркої І марно так не волочивсь! Ведуча: Потім до берега приставши З троянством голим всім своїм, На землю з човнів повстававши, Спитавсь: Еней: Куди ж це я приплив? Ведуча: Він доокола розвернувся, Усе навколо оглядів, І призадумався, запнувся: Еней: Оце ж, нарешті, зрозумів! Коли по берегу я пхався, І сам не знав, куди слонявся, Аж гульк – і в город причвалав! Ведуча: В тім городі жила Дідона, А город звався Карфаген, Країна гарна – Фінікія Відома здавна всім ген-ген! Еней: Та не Дідону я побачив, А от кого – не знаю сам! Придивлюсь трохи й зрозумію, Роботу дам очам й вухам! (Астарта і Адоніс) Астарта:  Я – Астарта зовусь, фінікійська богиня – це я, Знають всі в цілім світі моє друге ім’я:  Афродіта по-грецьки, а римляни звали Венера За красу неземну, і за очі ясні – наче сині озера. Закохалася я в юнака на ім’я Адоніс. І немилими стали мені рідне поле і ліс… Він – гарніший від смертних, кращий він за богів, І немає для мене без нього життя на землі…   Адоніс: Я  Адоніс – звичайна людина, Син Кініра – царя та прекрасної Смірни. Покохав я Астарту – ранкову зорю: Та щось є в цьому світі, що я більше люблю. Я люблю дикі трави, цвітіння садів, І могутню красу віковічних лісів, Я люблю цю красу: із вечора до рання, Але більше за все я люблю полювання! Музи грецькі мене надихнули, І нутро моє все вони враз сколихнули: Через них я на лови ходити почав, І красу полювання на собі пізнав! Астарта:  Нащо, милий, коханий, тобі полювання, Ти поглянь лиш на мене, почуй ці зітхання, Я Астарта, красуня, я - зірка ранкова, Я богиня, я – радість твоя світанкова! Адоніс: Зрозумій-но, Астарто, тебе я кохаю, Але більше за лови – утіх я не знаю! Хочеш, разом будемо, удвох, полювати? Астарта:  Будем, милий, разом весь свій вік вікувати? Адоніс: Так, кохана Астарто, з тобою удвох Ми вполюємо звірів тепер багатьох! Астарта:  Але, милий, сьогодні, вже вечір іде: Я в божественних справах залишу тебе. Адоніс: Ти іди, моя доле, іди до богів, (говорить в сторону) Я ж негайно зберусь й побіжу до лісів. Хоч стоїть за вікном вже не літо – зима, Все одно я вполюю собі кабана! Ось собаки мої вже відчули цей слід, Я його зараз вб’ю – буде нині обід! (за кулісами звуки боротьби та крик) Астарта:  Але що це крик? Це Адоніс коханий, Весь в крові! (злякано) Вепра може? (з надією) Ні, з рани! (Адоніс із-за куліс виходить та падає у знемозі, тримаючись за рану) Астарта:  Мій коханий, живи, я благаю, молю! Згляньтесь боги, його я так сильно люблю! Моє серце розкраялось навпіл тепер, Я – не я, я – лиш тінь, крик мій небо роздер! Ось і кров, що стікає на землю, мов піт, У долонях  земних вже розквіт горицвіт (витягує у руці квітку) Квітку цю, що цвіте у горах навесні Назову Адонісом, хай милий живе на землі! Я отця свого – бога богів Єль- Баала – Довго-довго про ласку для мене благала. Щоби він відпускав Адоніса хоча б на півроку, З царства мертвих до мене, аби лиш почуть його кроки! Адоніс:: Бог послухав  прохання своєї доньки, Тож  прихожу на світ я  завжди навесні, Розквітає, мов квітка, природа уся, Я півроку в шеолі – надворі зима , Астарта:  Як виходиш з шеолу – усе оживає, І природа, й кохання моє знов і знов розквітає! Адоніс: Але зараз зима – я відхожу в шеол, бо там місце мені – Не сумуй, моя мила, зустрінемось знов навесні! _____________________________________________________ Ведуча: Зібрав Еней свою громаду, І дав всім їм такий приказ: Еней: Як можна швидше укладайтесь, Зо всіма клунками збирайтесь, До моря швендяйте якраз!  Ведуча: Як ось і море стало грати, Великі хвилі піднялись, І вітри зачали бурхати, А човни на морі тряслись. Еней: Ні, тут на довго не зостанусь! Щоб не наслать на нас біду, Я, та іще мої прочани, В Египет краще попливу!  («Дві богині») В: Посварились дві  богині на далекім  Нілі! Як подивишся – назовні милі та вродливі. Кожна хоче головною буть в житті людському, Жодна іншій не уступить першість в ділі цьому! Бастет: Я – богиня радості, веселощів та щастя! Від жінок Єгипту відвожу напасті. Я – Бастет, я – кішка, я – краси богиня, І красою всіх дівчаток обдарую нині! Ізіда: Я – найвеличніша з усіх богинь, Зовуть мене – Ізіда! Куди не глянь у далечінь мені немає рівних! Дружина Осіріса я, і  бога Гора - мати, Мені царі – усі рідня, і їм я також мати! Жіночності я є взірцем та ідеалом материнства Чого захочу – доможусь я силою чаклунства! Я – уособлення всього, що можу людям дати: Я – це донька, сестра, дружина, і краща в світі мати! Бастет: Не чванься так. Моя рідня – поважніша за твою: Мій батько, знаєш, - сонце Ра, Богиня місяця – Хатор – так звати маму мою! Я принесла у кожен дім і затишок і плодовитість, І саме завдяки мені в людей є таке щастя – діти! В: І між собою сотні літ так лаються богині… Триває так шість тисяч літ: відтоді і донині! Еней: Та не сваріться: кожній з вас в Єгипті складуть пісню, Ну а мені вже плисти час, шукати нове місце! _________________________________________________ Ведуча: Еней, попливши синім морем, На тих богинь не оглядавсь, Еней: Хоч гарні жінки та моторні,  Та я у мандри знов попхавсь. Ведуча: Так плив він знову дуже довго, Приплив аж в Азію тоді Там в Індії зійшла ватага, Щоб харч узяти десь собі. (Гаутама) БУДДА_ГАУТАМА АВТОР: Колись жив мудрець Гаутама, що згодом всі звали його Буддою, який прославив бога Індру та його мати величну богиню Адіті. Одного разу знайшов Гаутама слоненя, що залишилося без матері, і став про нього піклуватися. Перетворилося слоненя в могутнього слона. Індра вирішив випробувати Гаутаму. Він намовив свою матір Адіті прийняти вигляд цариці і спуститися на землю неподалік від мудреця. Користуючись своєю владою, вона вирішила відібрати слона у Гаутами. Адіті: Віддай-но мені свого слона, бо саме про такого я і мріяла! - Не розлучай мене зі слоном. Без нього мені не обійтися. Він носить мені їжу і воду.                         Адіті: Такою прекрасною твариною повинен володіти володар, цариця, а не жебрак -самітник! - Але я не вважаю слона своєю власністю або володінням. Він мій друг, старий і відданий. (Адіті замислюється, тоді, наче думка якась прийшла ій в голову) Адіті:  В ​​обмін на слона пропоную тобі, Буддо Гаутамо, золото та срібло. - Ні, не потрібно мені ні злата, ні срібла, володарко! Адіті: Тоді дам тобі стільки худоби, скільки забажаєш! - Не хочу й худоби – не це головне! Адіті: Якщо так, то  пропоную обмін:  міняю слона – на розкішний палац. - Навіть якщо ти відправишся в царство смерті і потягнеш за собою мене, все одно не отримаєш слона. Адіті: Я занадто свята, щоб опинитися серед грішників в царстві Ями. - Але навіть якщо ти відправишся на верхнє небо, де царює Індра, все одно не отримаєш мого слона! Адіті: А що, якщо я відправлюся до самого Брахми-Творця,  і він скаже, що слон мій? (Гаутама розсміявся) - Брахма-Творець знає і любить все на світі. Твоя могутність, володарко, для нього нічого не значить. Але сила любові, яку я маю до мого слона, сильніша від багатства, зброї і всіх скарбів на землі. Я навіть здогадався, хто ти така, ти -  Адіті, велична мати бога Індри, який вирішив випробувати мене. Адіті: Я так захоплена твоєю відданістю своєму слону, Гаутамо, що пропоную тобі нагороду. Обери собі сам, що бажаєш? - Я міг би попросити в тебе багатство, але все, що мені потрібно, - це залишитися разом зі своїм слоном. Хіба що… дай но мені своєї мудрості! Адіті: Тобі немає потреби просити у мене мудрості. Ти вже володієш нею. Тобі не потрібно просити у мене багатство. Ти найбагатша людина на землі, бо тобі відома ціна справжньої дружби. - Дякую на добрім слові, тобі, прекрасна Адіті! Адіті: Настане час, коли ти наблизишся до смерті, мій син, Індра візьме тебе і твого слона живими на вищу висоту  небес. - Хай буде так. (Гаутама розстеляє килимок і сідає у вигляді Будди)  Будда _ Рільке Райнер Марія (Переклав Юрій Бедрик) Заслуханий. Ні звуку: прірва тиші... Спиняємось. На хвилю бракне сил. Він — зірка, і зірки найяскравіші, невидні звідси, купчаться довкіл. Це він. Це — Все. Хіба вартуєм ми, щоб він нас бачив? Чи йому потрібно? Хай навіть падемо жертвоподібно, він, наче звір, не ворухне вічми. Бо в нім — справіку таїнство снує, що кличе нас прошепотіти: «Пане...» Йому ж — хто забуває знане і провидіння пізнає...   Еней: Той Гаутама – не абихто! Розумний, знаєте, козак! Ось так всім мудро отвічати Не може будь-хто із бурлак! Всі кажуть, що ось тут, на Сході Живе багато мудреців. Хотів би й я чомусь навчитись! Ведуча: Тож знову далі він поплив… Приплив тепер вже до Китаю, Людей країну та богів.. Еней: Тут серед них є мудрі – знаю, І я б дізнатись все хотів!  («Учень і дзвони») КОЛОКОЛА ХРАМА Автор: На острове построили храм с тысячью колоколов. Колокола, большие и малые, были украшены лучшими мастерами мира. В сильную непогоду, когда дул ураганный ветер, звон всех колоколов сливался в единую симфонию и приводил в восторг сердце каждого человека. Прошло много веков, и остров погрузился в океан. С ним под воду ушли и колокола. Древняя легенда гласит, что колокола продолжали непрестанно звонить; при желании их мог слышать каждый. Воодушевленный легендой, один молодой человек отправился за тысячу миль послушать этот звон. Ученик: Дни напролет я сидел на берегу океана, всматриваясь в сторону утонувшего острова, и напряженно вслушивался. Но слышал только шум прибоя. Я изо всех сил старался не обращать на него никакого внимания, но безрезультатно: казалось, этот шум заполнил весь мир. Автор: Так продолжалось нескольких недель. Всякий раз, когда его охватывало уныние, он ходил слушать деревенских мудрецов, с благоговением вещавших о таинственной легенде. Для того, чтобы научиться концентрации, юноша брал уроки у известных мудрецов-мастеров. Каждое утро, отправляясь на берег, он старательно выполнял выученные упражнения. (показать ката) Ученик: В моём сердце вновь вспыхивала надежда, чтобы… снова угаснуть после нескольких недель бесплодных попыток услышать заветный звон. В конце концов, я решил отказаться от своей затеи. Возможно, мне и не суждено было услышать музыку колоколов. Возможно, это была лишь красивая легенда. Автор: В этот последний день он отправился на берег, чтобы попрощаться с океаном, с небом, ветром и кокосовыми пальмами. Он лег на песок и впервые прислушался к шуму прибоя. Ученик: Вскоре звуки моря так поглотили меня, что я уже почти не осознавал себя: я  растворился в глубокой тишине моря. И вдруг в этой тишине я услышал колокольный звон! Нежный звон маленького колокола, а за ним еще один, и еще, и еще... пока музыка тысячи колоколов не слилась в единую гармонию, а сердце моё не затрепетало в восторженном экстазе. Автор: А вы, хотите услышать звон колоколов? Просто слушайте море. Ученик: Вы хотите увидеть Бога? Просто смотрите на мир вокруг. _______________________________________________________ Ведуча: То що, Енею, чи не час нам? Вже годі світом мандрувать! Еней: В Європу рідну повертаюсь, Щоб там Латину збудувать! Ведуча: Пливуть – аж вітри забурчали Вітрила сильно нап’яли, Завили, різно засвистали, І вмить в Європу донесли!  («Нарцис») Афродіта: Я – Афродіта, я  дарую щастя тому, хто вірно служить мені. Але того, хто не поклоняється мені, великій богині, хто відкидає мої дари дари, хто повстає проти моєї влади, нещадно караю. Ведучий: Так покарала богиня кохання прекрасного, але холодного, гордого Наркіса. Афродіта: Покарала тому, що нікого не любив він, крім себе. Лише себе він вважав гідним кохання. Ведучий: Одного разу, коли Наркіс  заблукав у лісі, його побачила німфа Ехо. Нажаль, заговорити з юнаком вона не могла. Гера: Я, Гера, покарала цю німфу за те, що вона відволікала від божественних справ мого чоловіка Зевса своїми безкінечними розмовами.  Тепер Ехо  повинна мовчати, а відповідати на запитання вона може, лише повторюючи останні слова того, хто запитував.  Ехо, адже це так? Ехо: Це так (сумно) Ведучий:  Але погляньте,  з яким захопленням дивиться Ехо на стрункого красеня Наркіса, і лише зітхає. Наркіс: Гей, хто тут? Ехо: Тут… Наркіс: Іди сюди Ехо: Сюди… Наркіс: Сюди, швидше до мене! Ехо:  До мене (радісно)! Простягаючи руки, поспішає Ехо до Наркіса, але він гнівно відштовхує її Наркіс: (гнівно) Як ти смієш торкатися до мене! Іди геть! Ехо: Геть… Ехо, закривши обличчя руками, зникає у лісі. Дівчата, збираючи квіти, вийшли на галявину та побачили Наркіса. Німфа: Дивіться, дівчата! Наркіс… Ехо: Наркіс… Німфа: Який красень! Ехо: красень! Німфа: Авжеж! Німфа: Доброго дня, Наркісе! Ехо: Наркісе! Німфа: Іди до нас! Німфа: З нами весело! Наркіс відвертається від них. Наркіс: Ідіть геть! Ехо: Геть! Німфа: Дівчата! Та він насміхється над нами! Німфа: Підемо звідси! Нехай залишається сам із собою. Німфа: Прощавай, Наркісе! Більше ми до тебе не прийдемо! Наркіс: Ну то й добре, ідіть собі геть! Ехо: Геть! Ображені дівчата йдуть. Після того, як дівчата вийшли на галявину, виходить ще одна дуже вродлива німфа. Вона підходить до Наркіса, і простягає йому вишиту сорочку. Німфа: Наркісе! Я тобі сама вишила цю сорочку. Подивись, яка вона гарна! Як ти! Вона буде тобі личити! Ну ж бо, бери! Наркіс: Не потрібні мені твої подарунки! І ти теж мені не потрібна! (Наркіс відштовхує подарунок, сорочка падає на землю) Німфа: Наркісе, що ти робиш?! Я ж тебе так кохаю! Наркіс: (усміхається) Вона мене кохає?! Ха-ха-ха! А я тебе – ні! Не потрібне мені твоє кохання! Іди від мене геть! (дівчина стоїть, потім робить кілька кроків від Наркіса, різко обертається, підходить до Наркіса)  Німфа: Покохай же і ти, Наркісе! І хай не відповідає на твою любов людина, яку покохаєш! Наркіс: Мені не потрібне ніяке кохання! Ведучий: Розгнівана зухвалою поведінкою Наркіса, Афродіта, вирішила суворо покарати його. Одного разу, навесні, під час полювання, наркіс підійшов до струмка. І захотів напитися холодної води. Ведучий: Вода у струмку була чиста і прозора. Як у дзеркалі, відбивалося у ній все. Ведучий:Нахилився Наркіс до струмка і побачив себе в у сій красі. Ведучий: Тут і спіткала його кара Афродіти. Ведучий: З подивом дивиться юнак на власне зображення у воді, і сильне непоборне кохання охоплює його. Ведучий: Повними любові очима дивиться він у  воду, простягає руки до того, хто так причарував його. Наркіс:  Я вже не їм, не п’ю, не сплю, а все тільки дивлюся на це прекрасне відображення у воді. Ведучий: Він не в змозі відійти від струмка. Він і зараз там! Дивіться! (показує) Наркіс:  О, яке дивовижне обличчя! Яка краса! Я не можу відірватися від тебе! Ти – сама досконалість! (раптом Наркіс відходить, жахлива думка пронизує його наскрізь) Наркіс:  Ох! Хто ще страждає так жорстоко?! Нас розділяють не гори, не моря, а тільки смужка води, і все – таки не можемо бути з тобою разом! Вийди ж із струмка! О, Лихо! Боюсь, чи не покохав я часом самого себе! І відчуваю, що недовго ще залишилось мені жити. Ледве розцвівши, зів’яну я і зійду в небуття. Ведучий: Сили полишають Наркіса, він блідне і почуває наближення смерті. Ведучий: Плаче Наркіс, йогот сльози падають у прозорі води струмка. На  дзеркальній поверхні води пішли кола, і прекрасне обличчя зникло… Наркіс: О, де ти?! Повернись! Не покидай мене, адже це жорстоко! О, дай мені хоч подивитися на тебе! Ведучий: Тане юнак, мов роса на квітках у промінні гарячого сонця. Ведучий: Бачить нещасна німфа Ехо, як страждає Наркіс, і від болю стискається її серце. Наркіс: О, горе! Ехо: Горе! Наркіс: Прощавай! Ехо:  Прощавай! Ведучий: Схилилась голова Наркіса на зелену траву, і темрява смерті вкрила його очі. Ведучий:  А на тому місці виросла біла квітка смерті. Називають її нарцисом. Вона для нас є вісником весни. Еней: Та що ж це так? невже не можем Ми до латини швидше плить, Як наказав нам Зевс, щоб морем Нам знову темним не блудить? Ведуча: То ж до Латини? Еней:  До Латини! Ведуча: Та наостанок Зевс схотів, Щоб наш Еней в підземне царство Зійшов, щоб батька там уздрів. Анхіз чека там свого сина, Щоб розказать, як жить в Латині. Еней: Та батька не судилось бачить, усе мені він передав Через Орфея – а це значить , Що я його в цей час узнав…  («Орфей та Евридика») Автор: Гей, славна Елладо! Прислухайся ти до сюжету: Бо оспівати горе і біль до снаги лиш поету. Голосом  ніжним співай дивнострунная ліра – Наша поема примусить співати й сатира! Справжня біда у родині музики Орфея: Певна дружина його – Еврдика – що є панацея Від смутку й убогості буднів щоденних та сірих – Вона у руках її чоловіка, у лірі! Е: Та ліра його лиш тоді може гарно співати, Як вирветься з душного міста на волю, з-за гратів, Лише на природі, серед віковічних лісів Пісню нову заспіває у хорі птахів! Хочу до сонця і я, на безмежні простори – Поїхали, милий-коханий до моря чи в гори! Як мрію я по росі рано-вранці пройтись! О: На дворі – зима, а вона про росу! Схаменись! Не можу сьогодні! Е: То може хоч завтра у гори? О: Ти що, Евридико! О,боги, за що мені горе?! Подумай, дружино, вже йдуть новорічні свята: На корпоративах зароблю! І матиму гроші сповна! Е: Чи варті ті гроші, поглянь на цю дивну погоду!  Хочу я в гори скоріш, милий мій, на природу! О:Сьогодні спартанці мене їм зіграть запросили, А щоб не забув – величезную гулю набили! Е: У нього на думці  тепер лиш корпоративи! О, боги Олімпа! Пошліть хоча б трохи мені позитиву! О: Та ти ж як вареник у маслі! Вже досить стогнати! Як хочеш – збирайся сама та їдь он хоча б у Карпати! Е: Я зрозуміла: мене ти зовсім не кохаєш, Тільки сваришся на мене, мене ображаєш! Поїду сама, ні з подружками піду у гори, Залишишся сам – і без мене буде тобі горе! Там, у горах мене змії-гадюки з’їдять! (плачучи) Будеш оплакувать жінку свою й сумувать! (збирає знервовано валізу) О: От маю дружину! Без неї не можу, і з нею – біда! Та ти ж і не знаєш, як виглядає змія! Е: Не знала донині я зміїв – то взнаю: Бо не в Карпати – поїду собі на Гаваї! (виходить за куліси, везучи валізу) О: Ото навчилась від рання – і вже сперечатись… Піду до концерту спартанців собі готуватись! (виходить, розспівуючись) Звучить спів пташок, на сцені – знову Евридика, на екрані тропічні пейзажі. Е: Сумно мені без коханого мого Орфея, Але ж і нервує мене він, знайшла ж я собі корифея! Не буду я думать про нього, а краще піду І гарну тваринку собі я ось тут заведу! От, хоч таку (радісно): гладеньку, яскраву – неначе букет. Буде для мене тваринка, а може браслет? Бере змію, намагається намотати на руку. Змія її кусає. Евридика кричить Е: Орфею, коханий, рятуй чимскоріше, На тебе ніколи не буду я скаржитись більше! Куди мене тягне? У темінь, у темінь іду… Його не побачу, не дочекаю весну! Виходить за куліси. З другої сторони куліс виходить Орфей О: Марно образив дружину , і, справді, я каюсь! Дуже сумую, прощення благати збираюсь… Поїду за нею! Не їду – а швидше лечу! І з дальніх країв Евридику в наш дім заберу! Чути спів птахів, знову картинка теплих країв, Орфей бачить Змія й запитує, виходячи на авансцену перед кулісами. Куліси закриваються. Гей ти, гадюка, лускою гидкою укрита, Чи знаєш ти де проживає моя Евридика? ЗМІЙ: Хто, Евридика? Таку діву, справді, я знав: Ти вибачай: я її трохи того… покусав! Тож не шукай її більше серед живих: Лишень в царстві мертвих її ти вже зможеш знайти! Знаєш, для тебе я дещо тут маю: Тебе укушу – і у пекло здобудеш ти флаєр! (сміється) О: Геть, не збираюся в пеклі весь вік вікувати, Краще з собою на землю дружину забрати! Де ж та дорога, де ж тії клятії двері, Може ось тут, у цій страшній і темній печері? Автор: У темну печеру Орфей наш безстрашно спустився              Та перед Стіксом він нерішуче спинився.               Назустріч дружина Харона, Д.Х.: О, які гості, Орфею, привіт!          Харон мій нездужав: тепер уже я перевожу людей на той світ!           Та тільки скажу я, добродій, відверто тобі           У пекло не пущу! Йди, живи ще собі на землі! О: Та як же  не пустиш: пусти, там дружина чекає, Кохана, мене день і ніч виглядає! Д.Х.: Та як же пустити? Хіба що…(замислюється) … ось послугу платну відкрили! (на екрані табличка: « Платна послуга -Відвідування мертвих – 1000 гр») Заплатиш, і вийде вона із могили. О: Це трохи задужо! Такий дорогий променад! А може без каси? Дарую тобі шоколад! (улесливо) А ще ось помада, і тонік, і тіні – все для епатажу! Як добре, що вчора в «Брокарді» була розпродажа! Дружина Харона мило усміхається і пропускає Орфея далі.  Царство Аїда та Персефони. Цар з царицею на троні. На екрані табличка «ПЕКЛО» . Встає Персефона: П: Та скільки, Аїде, це може ще далі тривати? Ти цар, чи не цар? Ти поглянь лиш на наші палати: Навкруг все обідране, люстра на стелі стара, Ні інтернету, ні навіть айфону нема! Слухай, Аїде, усе це вже схоже на фронт – Сьогодні ж я хочу, щоб ми розпочали ремонт! Ти подивись, ми живемо ось тут, мов щурі, Більше не можу я жити з тобою в «норі»! Якщо ж ремонт ти не годен уже розпочати, То обіцяю, я буду постійно ридати! А.: Та ти ж схаменись! Це ж як мінімум  - тисяч до ста! Бізнес мій гине: глянь – криза у світі – біда! Вже економлять на всьому: родинних не помнять зв’язків, Я ще минулого року нажаль, дорога,  збанкрутів! П.: Ах, так, ну тоді я – до мами Деметри піду: Буду я жити, як боги вгорі, у Криму! Заходить Орфей. О: Ой, бачу сварка – невдалий для мене цей час!(в сторону) А.: А це хто? Орфей? Ти це що робиш в нас? О: Прийшов я благати тебе, о Аїде, владико, Щоб ти відпустив ще на землю мою Евридику! Вона така юна – не бачила майже життя, Без неї і моя домівка пуста! А: Знаєш, Орфей, я тебе, як мужик мужика розумію: Персефону свою я кохаю, та скоро здурію! От причепилась: потрібний нам євроремонт, Цербером дивиться, начебто справжній я жмот! Так що пробач, але добре платити прийдеться:                  Мені ж і іще з Зевсом ділитись, нажаль, доведеться. Орфей дає гаманець, Аїд перераховує гроші. Щось ти, Орфеє, мені не доплатив, Що,  жінку із пекла задарма забрати схотів? О.: Аїде, помилуй, у мене вже більше нема! Ну хочеш, я завтра у жертву пришлю кабана! А: Тоді ти дружину мою звесели: Зіграй що-небудь, та її, будь ласкав, розсміши! Орфей дістає ліру. Звучить музика. А: Музику цю я би слухав, повірте, довіку! П.: Орфею, чекай, приведу я твою Евридику! А:  Тільки ж гляди, як ітимеш назад – не звертай, Та на дружину не глянь, погляд свій відвертай! Лиш, коли вийдеш нагору – тоді Зможеш побачити любу свою у красі. Орфей іде, Евридика – за ним. Звучить собачий гавкіт. Орфей обертається. Чути,як сміється Аїд. З’являються тіні. Танець тіней, Евридики та Орфея. Автор:  Любі батьки! Вам представили міф новий гарний, Хочемо, щоб не пройшов і для вас час намарно. Мам наших ви – татусі – ніжно кохайте, І відпочивать їх самих ви не відпускайте! А щоб у родині все було назавжди гаразд, Ви на відпочинок з собою беріть іще й нас! Новорічні вітання Ми хочем привітати всіх зі святом І з Новим роком,  і з Різдвом Христовим Ісус маленький хай ввійде у вашу хату, Оселю сповнить настроєм святковим. Від нас усіх-усіх, хто свято готували, Хто тексти вчив, хто танцював, розучував пісні до свята, Ми радо і батьків, і вчителів своїх вітаєм, І щастя у прийдешнім році ми хочем побажати! Бажаєм посмішок вам, сяючих весною, На цілий рік, на п‘ять, допоки сонце У небі світить, гріє теплотою І вранці стукається у віконце. Бажаєм друзів вам багато, справжніх друзів, Щоб радість множити, а горе поділити. Нехай воздасться всім нам по заслузі, І всіх вас тішити будем - ми, ваші діти! У домі вашім хай росте добробут, І завжди сяє радість на обличчях. А ще бажаєм молодіти серцем, І доброти в житті без краю зичим! Хай щедрим буде Новий Рік На щастя не скупиться ! Хай на Різдво всміхаються зірки І все задумане здійсниться !!! Нехай тепло людських сердець Вам душу щиро зігріває, І переможних справ вінець Хай Вашу голову вінчає! Хай ширшим стане друзів коло: Протягне руку всякий стрічний, І буде кожен день казковим Як ніч Різдвяна й Новорічна!

З НОВИМ РОКОМ! З НОВИМ ШАСТЯМ ! ІЗ РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ! ВЕСЕЛИХ ВАМ СВЯТ!